Сяк-так дісталися до виходу з ущелини. Темна пляма неба потроху почала сіріти, розбавлена світлом, але це вже не мало значення, бо вони вибралися із зони враження. Вітіг підвівся та дав руку хлопцеві:
— Вставай. Далі можна йти.
Пацан спочатку не зрозумів і витріщився на нього, потім вчепився у долоню десятника і почав повільно підніматися. Тільки зараз Орз усвідомив, що його супутник майже на межі знесилення — фізичного та психічного. Втім, і сам десятник зовсім не почувався здатним навіть на те, аби проповзти ту ж дистанцію ще раз. Але він — старший і не має права на слабкість.
— Ходімо.
В печерці залишилися деякі їхні речі, трохи хмизу — можна буде хоча б розпалити вогнище та відпочити.
Пожерти б ще чогось, але це відповідно до ситуації. Тобто, не раніше, ніж за годинку-другу після глибокого сну. Добре б ще, якби коні залишилися…
Але ця сподіванка була марною. Раб, мабуть, відпустив звірів; якщо не тоді, коли почув крики та удари каменів, то вже зараз — точно. Вже зоріло.
ДЕНЬ ОДИНАДЦЯТИЙ
— Ну добре, давньоашедгунську я вчила у школі. Але ж ніяк не хуміндарську, тим більше, що і мови такої тоді не було! — в голосі Карни лунали розгубленість і захват. — Як стверджують дослідники, на той момент існували лише розрізнені мовні формації, котрі тільки з часом організувалися у щось єдине.
Вона помітила наші здивовані, ще трохи розгублені після оповіді, погляди й запнулася.
— Вибачте, я, мабуть, занадто науково.
— Нічого, нічого, — пробурмотів пан Чраген. — Як на мене, дуже цікаво.
— Скажіть, Мугіде, це можна пояснити? — похмуро запитав «генерал у відставці». — Те, що ми розуміли мову, якої не існувало?
Оповідач трохи зверхньо посміхнувся:
— Ну, пане Шальгане, перш за все я не зовсім згоден із вашими словами. Мова існувала — вже хоча б тому, що нею розмовляла достатньо велика кількість людей. А пояснювати щось… боюся, це не моя прерогатива.
Він розвів руками, зобразивши на обличчі жаль.
Я тим часом перевіряв власне світосприйняття. Здається, нічого, схожого на те, що було вчора. Жодних сторонніх думок стосовно війни та іншої дурні.
/Ну от, а ти боявся/.
Цієї миті я зовсім випадково підвів очі й перехопив погляд Мугіда. Той дивився здивовано — навіть радісно — наче на моєму обличчі прочитав підтвердження деяких своїх думок та сподівань. Потім старий відвернувся, мов засоромився власної тихої радості, викликаної невідомими причинами.
Сприймані почали потроху розходитися. Ніхто особливо не здивувався, що надворі — глибока ніч. Схоже, ми почали звикати до такого хаотичного життя, і всі режими та розпорядки дня пішли до демонів.
Між іншим, а що ж «академік»? Невже йому не цікаво дізнатися про зміст тієї сторінки? Сам же казав мені: «Тільки на добу».
Але пан Чраген, хоча й вирушив, як і я, до Великої зали, ні словом, ні жестом не дав мені зрозуміти, що пам’ятає про своє прохання. А я не став нав’язуватись.
І все ж «академік» нічого не забув.
— Парубче!
Я вже піднявся на четвертий поверх, благополучно повечерявши. Чраген залишив залу трохи раніше, і, як з’ясувалося, влаштував на мене засідку.
— Парубче, ну як? Вам вдалося хоча б щось розшифрувати?
Я навмисне повільно обернувся й підняв брову:
— А я вже вирішив, ви забули про той папірець.
Він зніяковіло кахикнув:
— Та ні, пане Нулкере, не забув. Просто, не хотілося зайвий раз привертати до вас увагу.
До мене? увагу? привертати? — цей готель, безперечно, нагадує притулок для божевільних!
— І від чиєї ж уваги ви мене, дозвольте поцікавитись, оберігали? — гнівно вимовив я, розпалюючись все більше й більше. Не одне, так інше. З божевіллям, здається, покінчено, так цей тип починає витинати бозна-що.
— Парубче, у кожного є таємниці, чи не так? — він помітно нервував. — Людина вихована та інтелігентна — маю сподівання, ми з вами до таких належимо — ніколи не намагатиметься розкрити чужі секрети. У вас вони — свої, у мене — свої. Ви допомагаєте мені, я — вам.
— Не знаю, наскільки ви мені допомагаєте, пане Чрагене, але — облишмо це. Я перекладав для вас ту сторінку зовсім не ради користі й не чекаю відповідних жестів із вашого боку. Ви волієте займатися конспірацією — будь ласка.