Скажений перебив його:
— Чув-чув, і про честь, і про патріотів — не варто, десятнику. Цим мене не зачепиш, уже давно. Знаєте, є така приказка, мовляв, горбатого могила виправить. Так ось, я вже побував у Могилах. Але я ще пам’ятаю значення цих слів. І оцінив сказане вами. Якось поквитаємося, я борги віддаю.
— Мені не треба…
— Мені — треба. Я ж сказав, що пам’ятаю значення слова «честь».
Честь, зрештою, буває навіть у клопів, Трипалий. Якось поквитаємося.
Група вже спустилася, чекали тільки на Мабора з Шеленгмахом.
— Ходімо, чи як? — пробурмотів Скажений.
/зміщення — танок світляків у повний місяць/
Сьогодні вночі його люди вперше чергують на балконах, і Тогін вважав за потрібне особисто обійти усіх і перевірити, чи все гаразд. Це не входило до його прямих обов’язків, але Шрамникові не спалося, а вертітися у ліжку без сну він не хотів.
Тогін майже закінчив обхід, коли прийшов на цей балкон. Він спочатку навіть не зрозумів, у чім річ.
Тому зробив крок уперед і запитав у єдиного стрільця, який стояв тут:
— Де решта?
Дурне запитання, виголошене абсолютно дурнуватим тоном, не до часу і не до місця.
Людина, яка напружено завмерла біля балконної огорожі рвучко обернулася.
— Що сталося, Тогіне?
Переборовши секундний подив, Шрамник похитав головою:
— Це я запитую, що сталося, Соже? Якого демона ти тут робиш? І де, скажи, будь ласкавий, охоронці?
Сог мигцем поглянув униз, в ущелину, потім повернувся напівоберту і заявив:
— Я відпустив їх на годинку-другу. Знаєш, не спиться. Ось і вирішив згадати старі часи, постояти охоронцем. Вони скоро прийдуть, не хвилюйся. І не варто займатися дисциплінарними стягненнями — хіба, якщо дуже закортить, вичитаєш мені, домовилися?
Від сказаного Вільним Клинком на двадцять кроків несло відвертою брехнею. Але брехня буває різною. Ця — смерділа, як трупи унизу.
А Сог, очевидно, вирішивши, що інцидент вичерпано, знову повернувся до Тогіна спиною і втеліщився в темряву. Що ж він там такого цікавого знайшов?
«Везунчик» підійшов ближче і теж поглянув униз.
Спочатку, через ковзаючі промені світла та шмаття темряви між ними, він нічого не розгледів, але потім виокремив із ряду валунів групку, яка пересувалася. А рухатися вона точно не повинна була. Кому, скажіть, стукне в голову повзти по Кріні вночі, та ще й у бік табору хумінів?! Лише хумінам.
— Тривога, — тихо, щоб не сполохати (хоча навряд чи внизу його зараз би почули), сказав Тогін. — Бачиш?
Сог якось химерно подивився на нього:
— Бачу. Я до них і придивляюся — не можу зрозуміти, чи то здається, чи то насправді вони рухаються. Гаразд, біжи, клич людей.
— А ти?
— Я поки що спробую декого з них дістати.
Скільки демонів здатні вміститися на кінчику голки? Скільки подій — в одну-дві миті? Те, що сталося далі, на думку Тогіна, було на межі можливого.
Прокричав нічний птах: двічі, потім — з невеликою, півсекундною перервою — ще двічі.
Промені на вежах раптом, наче за наказом того самого птаха, повернулися в один і той же бік, освітлюючи хумінські катапульти, які ті так і не відкотили з позицій. Охоронці, що були закріплені за машинами, розгублено заворушилися, дехто навіть упав, але не просто так, а вражений стрілами. Звідкись із-під Південно-Східної стріляли займистими, майже з-під самого її підніжжя. Дуже добре у відблисках вогню і променях Тогіну вдалося розгледіти групу, яка привернула увагу його та Сога.
Одна зі стріл влучила в катапульту, і та вибухнула вогненним стовпом. Сог прицілився, поклавши палець на спусковий гачок арбалету.
— Стій!
Стрибок, удар: Сог стріляє — стріляє машинально, падаючи — але приціл уже збито і болт, напевне, не влучить у ціль.
— Віслючий сину! — Клинок розлючено відкинув убік арбалет. — Віслючий сину!
— Що відбувається? — голосно і владно запитав Укрін, який з’явився у дверях. — Що тут відбувається, хай демон вас зжере?!
— Цей віслючий син штовхнув мене, коли я збирався підстрелити ворожих вивідувачів! — гнівно вигукнув Сог. — Він штовхнув мене!
— Це були не ворожі вивідувачі! — пояснив Тогін. — Це були свої, із західних веж, я певен. Мені здалося, що я навіть розгледів знайомі обличчя.
Укрін перервав його:
— Йди.
— Цей віслючий син!.. Я вб’ю його!..
— Замовкни, Соже! — цього разу вже Укрін розгнівався, що траплялося дуже рідко. — Помовч!
Він дочекався, поки Шрамник піде, і різко повернувся до Клинка, який підводився з підлоги.
— Ти що, забув? Це — наша гарантія, що ми виберемося звідси живими.