Мугід був на місці, і його погляд дратував сильніше, ніж Данкенів. Мене оцінювали — от такі відчуття…
Клятий дідуган! Коли ж нарешті все це скінчиться?..
ОПОВІДЬ ЧОТИРНАДЦЯТА
— Коли ж, нарешті, все це скінчиться?
Запитання, спрямоване до небес, небеса, як і належить, проігнорували. Вони куталися в сиве клоччя диму та запопадливо ховали сонце подалі від людців, які затіяли смертовбивство. Загалом, Обхад небеса розумів. Тисячника теж не тягло розглядати події в долині. Тим паче, що ашедгунці, схоже, потроху здавали позиції.
Навіть після тієї ночі, коли завдяки сміливій вилазці бійців із Північно-Західної було завдано шкоди одній із хумінських катапульт, перевага все одно залишалася на боці південців. Вони розважливо та цілеспрямовано обстрілювали південні вежі, поки не позбавили їх бойових балконів. А через вузькі бійниці та дверні отвори, що вели на неіснуючі балкони, як слід відбивати натиск супротивника стало неможливо — на жаль. До того ж, хуміни застосовували тактику «викурювання», накидавши за допомогою вцілілої катапульти та баліст купи хмизу до самісінької основи вежі, а потім запалили деревину.
Наступної ночі хуміни зробили першу спробу взяти вежі штурмом. Вона майже вдалася, але в останню мить, коли вороги лізли по приставних драбинах, а дехто навіть ускочив усередину через балконні отвори, — в останню мить у ашедгунців наче відкрилося друге дихання — і вони відбили атаку. Драбини таки скинули, тих хумінів, які залишилися у вежах, перерізали, а решту — засипали дощем стріл та як слід полили розпеченою олією, котру тримали саме для такого випадку і до слушного часу берегли.
І весь цей час безперервно, наче якась стихійна музика демонічного походження, в ущелині калатали дзвони. Зрідка замовкали — тоді чулося тявкання шакалів та крики стерв’ятників. Боягузливі шакали не зразу приєдналися до грифів та інших пернатих. Але вже через деякий час, не здатні перебороти спокуси, чотириногі хижаки уже не лякалися ні калатання дзвонів, ні гуркіт боїв. Багатьох, дуже багатьох вбивали випадкові стріли або ж каміння, але решта не бажала забиратися геть. Певно, це було і на краще, бо трупів, які лежали на дні ущелини, з дня на день ставало дедалі більше. Спочатку сморід викликав у Обхада нудоту, але потім тисячник звик, перетнув рубіж, за яким на подібне організм просто не реагує.
Робити було, по суті, нічого. Він вивчив назубок усі можливі сигнали небезпеки, які слід передавати, коли хуміни знайдуть стежину. Він облазив уздовж та впоперек Коронованого; запасами палива та їжі, заготовленими наперед, певно, користуватимуться ще й ятру (хто виживе).
Джулах таки знайшов вихід зі становища. Жрець відшукав десь шматок деревини та вирізував із нього фігурки: коней, грифів, людей. Вирізав навіть одну маленьку вежу, схожу на Північно-Західну.
В Обхада за душею вміння, здатного боротися з нудьгою, не було. Тому він годинами сидів біля ватри, пригадуючи минуле, іноді блукав схилом Коронованого та багато спав. Зараз від нього нічого не залежало, лишалося тільки чекати. Він чекав.
Але:
— Коли нарешті все це скінчиться?
Тисячник ще раз подивився на небо, затягнуте димовою завісою, і вирішив, що непогано б прогулятися. Він і так майже весь час на одному місці, незабаром у трав’яній чуприні бескида лисину просидить. Ні, точно — час пройтися.
Стежка, якою він спускався, була неширокою та місцями звивалася, наче оскаженіла змія. Обхад пройшов приблизно півшляху і вирішив вже повертатися, але в цю мить його увагу привернула самотня постать на гірській дорозі, що оббігала підніжжя Коронованого, — на тій дорозі, якою ятру привели їх із Джулахом до бескида. Постать рухалася до Коронованого, і навіть із такої відстані тисячник міг побачити, що це не горець, — принаймні, не схожий на жодного з відомих йому горців. Ті були високими та худорлявими, а ця людина — кремезна та дебела.
Обхад на хвилину завмер, вирішуючи, що ж йому робити. Бігти за жерцем — не вистачить часу. Треба ловити цього «мандрівника» самому.
Він побіг униз, пригинаючись, намагаючись, аби подорожній не помітив. А коли вже біля самої дороги визирнув за валуна, — зрозумів: не помітив.
Людина була явно не з цих країв. Хоча шкіра і була засмаглою, що характерне для всіх ятру, але помітно світлішою за засмагу горців. Та й риси обличчя…
Так. Посох, торбинка за плечем — нічого більше. Але вміючи, можна вбити і посохом. Тому…