Повторно — й успішніше — ашедгунці спробували зупинити ворога на сходах. Це вдалося, хоча й ціною багатьох втрат; південці відкотилися, закріплюючись на захопленому поверсі.
Хранитель Хіффлос наказав готуватися до відступу. Це не було боягузством, лише об’єктивним виходом з ситуації. Лучники на стінах не можуть завадити хумінам підніматися у пролом, і незабаром, коли кількість південців у вежі стане критичною, ті просто виллються на сходи та почнуть повільно, але невблаганно вирізати всіх захисників. Отож, далі залишатися у Південно-Східній — самогубство.
Та будь-який відступ має сенс лише доти, поки не перетвориться на втечу. Хранитель спромігся створити щось схоже на дисципліну в охопленому відчаєм війську свого гарнізону та почав потроху, позагінно, випускати їх через підземний коридор до Північно-Східної. Але якщо подібний маневр легко здійснити з тими, хто знаходився нижче захопленого хумінами поверху, то верхні, практично, виявилися відрізаними від шляхів до відступу. Перечекавши приблизно півгодини й перепочивши, південці кинулися в атаку, захопили сходи і розсипалися по верхніх та нижніх поверхах вежі.
/зміщення — далеке світло маяка у штормову ніч/
Бред Охтанг дивився, як його воїни зникають у розломі, і розумів, що половина з них не доживе до ночі. Але цей прорив був потрібний, а він не зміг заперечити Співрозмовникові. Можливо, це на краще. Можливо, так і треба. Можливо…
Вчора Нол Угерол явився в шатро данна та виголосив: мовляв, далі так тривати не може. Облога затягнулася. Результатів немає. Час іде, і він працює на півничан. Треба форсувати…
Охтанг розвів руками: як?! З однією балістою?!
На що жрець зауважив: втрата балісти — твоя провина, данне. Але і тієї, що залишилася, має вистачити.
Виявилося, що за порадою Угерола алхіміки виготовили спеціальний снаряд, який вибухне та проб’є кам’яну стіну однієї з веж. Потім — черга воїнів виявити майстерність.
Охтанг заперечив: не зможемо. Задавлять кількістю, у них перевага.
«Дай жовтих пелюсток ша-тсу», — незворушно сказав Співрозмовник.
«Ну, я не знаю…»
Здригнулася та затанцювала тонка кіска: «Це не порада, данне. Це — наказ. Виконуй».
Бред виконав. Хоча й залишав на самий крайній випадок, хоча і знав у душі, що намагатиметься ніколи цього не застосовувати. Жовті пелюстки ша-тсу — страшна річ. Дай їх пожувати людині, і вона вже не людина — демонічне створіння, яке прокинулося і ладне підім’яти все під себе. От тільки цій демонічній сутності (котра, до речі, на думку алхіміків, частково властива кожній людині) не вистачає ресурсів людського тіла, і тому за кілька годин той, хто жував кляті пелюстки, вмирає від розриву серця. Якщо доживе до того часу.
Жахлива це річ — пелюстки ша-тсу. Добре одне: солдат, хоч і перетворюється у тварину, але мову розуміє і накази офіцерів виконує, нехай і з запізненням. А в цілому — все одно той, хто жував пелюстки, стає надто непередбачуваним, аби зловживати такими речами. Не кажучи вже про його невідворотню смерть.
Тепер Бред спостерігав, як його воїни штурмують Південно-Східну. Не було сумніву, що ще до смеркання в ній не залишиться жодного півничанина. Втім, данна це мало надихало. Бо було ще три вежі, і якщо використовувати кожен раз ша-тсу… Так ніяких солдат не вистачить. Треба щось інше.
/зміщення — вогні нічного міста з висоти пташиного польоту/
Тогін зметикував, що до чого, коли було вже надто пізно. Він устав сьогодні біля бійниць разом зі своєю десяткою та вражав супротивника, доки не скінчилися стріли. Лише тоді дозволив собі відпочинок. Відклав лук, поглянув униз — там коїлося щось неймовірне: крики, хаотичний рух маси тіл, у обладунках та озброєних клинками…
Поруч зітхнув один із гарнізонних:
— Ет досада! Як же підрахувати вбитих?!
Шрамник, не розуміючи, подивився на нього:
— Що?
— Та я тут, на арбалеті, — стрілець вказав на ложе, — насічки роблю. Скільки, виходить, убив. А тут, у такому натовпі — хіба ж розбереш?..
Тогін підшукував підходящі слова, але в цей час щось ткнулося в плече, і він із подивом побачив там стрілу. Здається, вона не зачепила ніяких життєво важливих судин, навіть в тіло не вп’ялася як слід, застрягши у цупкій шкіряній куртці — але все одно… неприємно. «Везунчик» відійшов убік і почав витягувати «подарунок» хумінів.
«Відступати», — пронеслося коридором. — «Відступати!»