Зараз, певно, теж якийсь хумінський стрілець робить засічку на луці, навіть не підозрюючи, що я — живий.
Несвоєчасна думка.
Тогін жбурнув геть стрілу, мигцем оглянув рану (тоненька цівочка крові, швидко загоїться) та подивився на спустілий коридор.
— Гей, хлопче, поспішай, — ляснув його по плечу (дякувати Богам, по здоровому) стрілець, який жалівся на неможливість точного підрахунку вбитих. — Незабаром тут будуть хуміни. Саме час забратися звідти, чи не так?
І зник, не піклуючись про те, чи сприйме Тогін його пораду. Люди бігли до сходів, а він чомусь не рухався з місця. Що означає — «хуміни незабаром будуть тут»? Невже наші не змогли відкинути їх назад?! Це ж неймовірно!
Заціпеніння потроху відпускало. Мабуть, спрацьовували якісь природжені, несвідомі інстинкти, на кшталт потягу до життя. А можливо, через тремтячий переляканий голос, який пролунав позаду:
— Де всі?
Шрамник обернувся: там стояв джура Хранителя Хіффлоса і з жахом дивився на труп у чорній калюжі крові, що скоцюрбився біля стінки.
— Забудь, хлопче, — змахнув рукою Тогін. — його вже не врятуєш. Давай-но краще вибиратися звідси.
— Сьогодні вранці він обіцяв мені показати «штопора», знаєте, коли один меч підвертає інший… — хлопчик не доказав та схлипнув. — Сьогодні вранці…
Шрамник не знав, як втішити джуру. Йому ніколи не вдавалося спілкування з дітьми. До того ж, він не був певен, чи треба зараз втішати хлопчину, чи добрий ляпас допоможе більше.
От що дивно: бачить це не вперше, а звикнути ніяк не може.
— Добре, — сказав Тогін. — Добре, ходімо. Сьогодні занадто багато невідкладних справ. Якщо захочеш, я покажу тобі «штопора», коли випаде вільна хвилинка.
Дивно, але від цих слів хлопчина заплакав ще сильніше, отож мимоволі довелося застосувати другий варіант. Ляпас зупинив ридання.
— Треба забиратися звідси. Хуміни вдерлися у вежу, ясно?
Він кивнув, у великих очах завмер подив.
— А де всі?
— Уже пішли, — Тогін навіть не підозрював, що має стільки терпіння. — Нам теж давно вже час.
Вони швидко рушили коридором до сходів, руйнуючи мертву тишу. Десь внизу несподівано закричали відразу кілька пельок, потім забряжчали клинки.
Схоже, ми таки спізнилися.
Шрамник перехилився через поруччя і подивився вниз. Там колихалося море людських тіл, і багато з тих, хто був одягнений у форму вежевого гарнізону, вже впали. Ще трохи, і…
— Назад! — люто прошепотів Тогін. — Швидше назад!
Прорватися вже не вийде. Але якщо зачаїтися… Зрештою, хуміни навряд чи будуть влаштовувати у Південно-Східній свій табір, у них, наскільки я розумію, інші завдання.
Він потяг хлопчину за собою, вчепившись у його руку, а в іншій стискав ніж. Потім здогадався і заховав клинок у піхви — бігти стало зручніше, можна було притримуватися другою рукою за стінку.
— А-А-А-А!!! — долинуло знизу.
Схоже, справи у захисників вежі складалися не найкраще. Ймовірно, саме зараз хуміни пішли на прорив, і їм не треба буде багато часу, аби зім’яти наші лави.
— А-А-А-А!!! — залунало звідусіль. І знову: — А-А-А-А!!!
Потім Тогін намагався не прислухатися.
Він подумки шукав той куточок, де міг би сховатися разом із хлопчиком і де б їх не знайшли. Ну, скажімо, де шанси нас відшукати були б якнайменшими.
«Везунчик» усвідомлював, що їм доведеться ще й харчуватися; він, можливо, якось пересидів би, а от невдаха-джура — навряд чи довго протримається без харчів. Отже, найкраще для їхньої мети підходить якийсь склад. Швендяти по окупованій вежі в пошуках харчів Тогін не збирався.
Вони піднялися на кілька поверхів вище — туди, де, як пам’ятав Шрамник, знаходився невеличкий склад із малими хлібцями, що мали корисну властивість — довгий час не черствіти та не псуватися. Це був НЗ вежевих кухарів, і, взагалі, солдати про нього не мали знати, але дехто з гарнізонних не просто знав, а іноді й користувався. Одного разу за цим заняттям його застукав Тогін, в результаті «везунчик» і познайомився з таємницею хлібців, а гарнізонний спритник почав поводитися обережніше. Закладати його Шрамник, звичайно, не став.
На поверсі хтось був. Двоє розмовляли, причому, на підвищених тонах. Тогін завмер, даючи знак хлопчикові не шуміти, і почав прислухатися. Голоси, які долинали з-за рогу, були знайомі.
Сог та Укрін.
— Я кажу тобі всоте: його тут немає! — виголошував Кістлявий. — Він або вже втік з усіма в Північно-Східну, або десь подох. Люди сьогодні мруть десятками, тож…