— Біжать.
— Хто?
— Не знаю. Людей із двадцать — двадцять п’ять.
— Арбалети — готуйсь!
І звертаючись до невідомих:
— Стояти! Ближче не підходити! Пароль!
— Хай допоможе нам Ув-Дайгрейс! — ревонув хтось із присмерку перед брамою.
— Воістину, — полегшено зітхнув десятник. — Сог та Укрін із вами?
— З ними, з ними, — пробурчав Кістлявий — його голос Тогін відразу впізнав. — Впускайте, чи як? Незабаром, між іншим, сюди набіжать ці дикуни, тож…
— Заходьте, — наказав десятник.
А Шрамник подумав, що дуже б непогано в цих дикунів навчитися робити штукенції, на зразок тієї, яка сьогодні розвалила стіну Південно-Східної, — та розважливо промовчав.
Укрін помітив його відразу. Кивнув, майже радісно:
— Виходить, ти живий.
Потім перевів погляд на джуру, що уминав залишки хлібця.
— Ну що, зачиняйте брами, чи як…
Десятник почав віддавати накази, і ворота повільно, але без очікуваного скреготу зачинялися.
/зміщення — різкий удар по очах розпареним рушником/
Рана несподівано відкрилася, і Тогін з прикрістю почав її перев’язувати. Куртка була безнадійно вимазана в крові. А вона ж майже новенька! Звичайно, зіпсована куртка — не дуже висока ціна за власне життя, але Шрамник був сильно роздратований. Міг же здогадатися та зняти.
У глибині душі він розумів, що не міг. Втім, там, у тій горезвісній «глибині душі» він розумів і дещо інше: причиною роздратування була зовсім не куртка. Зовсім ні. Просто за останні кілька годин він наговорив та зробив багато такого, про що думати не міг, не відчуваючи прикрості до себе.
Ще коли вони тільки опинилися в Північно-Східній і сам Шеддаль особисто підійшов до прибулих із запитанням «ну як, чи все в порядку», Тогіна наче демон смикнув за язика. «Ні, старегху! Та й чи може бути все гаразд, коли батько хлопчини спочатку робить його своїм джурою, а потім — залишає в обложеній вежі, у той час як…» Тоді Шеддаль лише наказав Тогіну помовчати та зайти до нього за годину. Мовляв, там і отримає всі пояснення.
Отримав, ото, отримав!..
Наступну годину Тогін чесно проспав, забившись у глухий кут, де нікому не заважав і ніхто не заважав йому. Солдатський організм, що звик із точністю піскового годинника відраховувати хвилини, змусив Шрамника прокинутися вчасно, і «везунчик» (коли замислитися, тепер — двічі «везунчик») попрямував за поясненнями до Шеддаля. У того, як виявилося, весь цей час тривала нарада. Нарешті вона скінчилася, офіцери почали розходитися, і Тогін зайшов до кабінету Шеддаля.
Старегх сидів за масивним кам'яним столом, утупившись у точку трохи нижче рівня очей — так, наче там, у невидимому для решти людей центрі, заховано відповідь на всі питання, які його мучать. Тогін здогадувався, що Шеддалю дуже важко — важче, напевне, ніж багатьом із них, бо на плечах у колишнього сотника, а нині — старегха, надто багато всього: чужі смерті, чужий біль, чужа поразка. Вірніше, навіть не так: свої смерті, свій біль, своя поразка. Тогіну навіть стало ніяково від того, що він відволікає цю людину від важливіших справ.
Але Шеддаль уже підвів очі на прибулого та вказав на стілець біля стіни:
— Сідай, десятнику.
Тогін присів на м’яке сидіння, не наважуючись відкинутись на обтягнену дорогим матеріалом спинку, аби не забруднити її. Він незграбно ворухнувся, випрямляючись, і цей жест одразу помітив старегх.
— Обернися, — звелів він. — Ну ж бо, обернися.
Тогін слухняно подивився через плече.
— Бачиш, матерія вже заплямована. Тож сідай зручно, і не турбуйся, десятнику. В крайньому випадку, змінять оббивку. Після війни, певна річ. Сідай зручно.
Він помовчав і додав стишено, більше для себе, ніж для Шрамника.
— Брехня, що немає незамінних людей! Кожен — незамінний. А от меблів у цьому світі завжди буде досить, поки житимуть люди.
Старегх зчепив пальці в замок і важкий, глибокий погляд втупився у «везунчика».
— Я вдячний тобі, десятнику, за те, що врятував хлопчика. Якби Хранитель Хіффлос знав це, гадаю, йому було б легше вмирати. Втім, я чомусь певен, що Ув-Дайгрейс перекаже цю радісну звістку панові Хранителю.
Тогін підвівся:
— Пробачте, старегху, я не знав…
— Звичайно, десятнику, не знав. Тепер — знаєш. Де зараз хлопчик?
— Спить, напевне. Коли ми прийшли, Укрін відіслав його на кухню та звелів, аби нагодували.
— Зрозуміло. Наскільки мені відомо, весь твій десяток залишився в Південно-Східній?
Тогін схилив голову:
— Так, старегху. І те, що я тут…