— …Зовсім ні про що не говорить! — перервав його Шеддаль. — Будь мудрішим, десятнику. Це війна. Те, що ти вижив, не позбавляє тебе честі, зовсім ні. А в тому, що ти врятував спадкоємця Хранителя, я бачу знамення небес. Я доручаю тобі доглядати за хлопчиком. Відшукай його і зроби, аби він вижив у коловороті подій, котрі дуже швидко ринуть на нас… Рід Хранителів не повинен перерватися. Дехто стверджує, що це просто забобони, але я думаю інакше. І потім, навіщо ризикувати?
— Так, старегху.
— Тоді будь ласкавий виконувати свої обов’язки, десятнику.
— Слухаю.
— Йди.
От так-так. А ти вже звинувачував Хранителя Хіффлоса… Боги, але що мені тепер робити з хлопчиськом?!
Тогін, як і раніше, вважав, що мало підходить на роль наставника. Але сперечатися зі старегхом не збирався. От і втрапив між двох вогнів… між трьох — залишаються ще Сог та Укрін.
Боги, що ж це коїться з нами?! Клинки грають у дивні ігри — використовують один одного, стають прибічниками або противниками державної влади! А досі ми ніколи не втручалися у державні справи. Поготів, якщо доводилось вибирати між Братством та офіційною владою. Що ж із нами коїться?!
Скінчивши перев’язувати рану, Шрамник вирушив на пошуки свого нинішнього підопічного.
Син Хранителя Південно-Східної мирно спав на вузькій лежанці, в кухонній роздягальні. Хтось дбайливо вкрив його теплою ковдрою, складеною вдвоє, але уві сні хлопчику стало спекотно, і він скинув її.
Тогін похмуро подивився на худе обличчя, на драний одяг.
Вони з Тессою ще спочатку вирішили, що обійдуться без дітей. «Можливо, колись пізніше, але не зараз». У Тогіна завжди виникали змішані почуття при спілкуванні з дітлахами, наче вони — якась третя категорія людей, — не чоловіки і не жінки. Надто щирі, надто злостиві, надто безпосередні. Звичайно, у заможних все інакше: няньки та вихователі роблять дітей правильними, і батькам не доводиться страждати від щонічних вересків немовляти або ж піклуватися, де пропадає хлопець, коли надворі вже глибока ніч. Це — у багатіїв, а Тогін частіше стикався з іншим — із босоногими замурзаними демонятами, що шмигали по ринку; із худорлявими дівчиськами, які торгували собою у вузьких провулках та були ладні за необхідності видряпати «гнилому клієнтові» очі. Він не бажав збільшувати кількість тих чи інших.
І от — його призначили наставником. У богів іноді химерні жарти.
Хлопчик наче відчув на собі важкий погляд Шрамника. Він здригнувся і розплющив очі.
— А, це ти… — сонно промовив «підопічний». — А мені наснився такий дурнуватий сон…
Погляд хлопчини забігав: той нарешті зрозумів, де знаходиться.
— Як?.. Чому?..
Він замовк, кусаючи кулак та кривлячись, аби не заплакати. Дивовижно; його однолітки напевне б розревілися. Мабуть, дається взнаки батькове виховання.
— Ми можемо піти звідси? — придушеним голосом запитав хлопчик. — Куди-небудь, аби не тут…
Тогін так нічого і не зрозумів, але кивнув:
— Ходімо.
Вони залишили кухню і зупинилися в коридорі. Лише зараз Шрамник усвідомив, що йому нема куди йти, його ще не приписали до жодної з казарм. Ну а хлопчині — поготів нема куди податися.
Тогін подивився на маленького супутника. Той тільки тепер дав волю сльозам — певно, не міг більше стримуватися.
— Поплач, — сказав Клинок. — Іноді допомагає. Краще не стримуватися.
«Підопічний», ридаючи, відмахнувся:
— Не розумієш! Там — куховари. Не міг же я при них…
Шрамник промовчав.
— О! — вигукнули позаду. — Ну-мо, подивимося, що тут у нас.
— Пане Дулгіне! Ви знаєте? Про тата?…
Лисий примружений чоловік кивнув:
— Чув, Гайхіле. Мені щиро жаль, що він загинув. Але можливо, тебе трохи втішить те, що він хоробро бився. Твій батько дав можливість врятуватися багатьом людям.
Ех, пане Дулгіне, всі завжди торочать одне й те ж: він хоробро бився. Але я зі свого досвіду знаю — це аж ніяк не втішає тих, кому кажуть подібні слова.
— Дякую, — сказав Гайхіл. — А що мені робити тепер?
Чоловік розгублено мигнув:
— Ходімо, влаштуємо тебе в лазареті. Там, щоправда, тіснувато… Але багато поранених, і мимоволі доводиться терпіти.
— Вибачте, пане Дулгіне, але старегх наказав мені піклуватися про цього хлопця, — втрутився Шрамник.
— Правда? Ну що ж, тоді моє запрошення стосується і вас, пане…
— Тогін.
— Дуже приємно.
Вони спустилися на кілька поверхів нижче і опинилися в низці кімнат, пропахлих хворобами. На лежанках і навіть на підлозі лежали поранені. А це ж в основному ті, що потребували лікарської допомоги, ще до штурму Південно-Східної, і ті, хто добрався сюди сьогодні, вже пораненим. Та особливо важких випадків немає. І що буде за кілька днів, коли хуміни візьмуться за Північно-Східну?