Поряд, трохи збоку від рам, стояли вдягнені в легкі шкіряні обладунки воїни. У кожного було по спеціальному — великому, але полегшеному — щиту, якими їм належало закриватися від стріл противника. До речі, Охтанг не сумнівався, що після того, що сталося в Південно-Східній, у Південно-Західній почнуть використовувати не лише звичайні стріли та болти, — ймовірніше за все, поллється олія.
Розкладати листя скінчили вже з настанням сутінок. Для цього довелося освітлювати територію смолоскипами. За наказом Бреда, їх встановили у підставках-триногах на достатньо великій відстані від рам. Менше за все він хотів, щоб якась іскра завчасно потрапила на ша-тсу.
Нарешті данну доповіли, що все готово і можна починати. Він підтвердив: можна, — і люди заворушилися, розділяючись на групки та підходячи до рам.
У цей час на його плече опустилася чиясь рука — неймовірно важка, наче вирізана з каменя:
— Данне, з’явилася твоя людина.
— Що? — він повернувся і, не приховуючи роздратування, поглянув на Співрозмовника. — Яка моя людина?
— Гадаю, буде краще, коли ти побачиш сам. Він стверджує, що знає дещо дуже важливе.
ДЕНЬ ДВАНАДЦЯТИЙ
— І?!.. — роздратовано запитав пан Шальган. — Що далі?
Мугід розвів руками:
— Завтра, все завтра. Сьогодні, на жаль, надто пізно. Час їсти та відпочивати, панове.
— Хвилиночку, — це підвівся зі свого місця Данкен. — Хвилиночку, пане оповідаче. Здається, час дещо з’ясувати.
Всі повернулися у його бік, а я з цікавістю подумав: Ну ж бо, ну ж бо, невже він нарешті вирішив грати відкрито?
Зрозуміло, коли на тобі відповідальність за життя багатьох десятків людей, мимоволі починаєш простіше ставитися до подібних проблем.
— Я хотів би раз і назавжди з’ясувати, що ви робите задля того, аби ми змогли звідси вибратися, — різко та холодно заявив журналіст. — Будьте ласкаві, відповідайте цього разу без вивертів.
Мугід зітхнув та подивився на Данкена, наче батько на дитину, котра вимагає негайно та правдиво розповісти, звідки беруться немовлята.
— Звісна річ, — запевнив він. — Роблю все можливе. Але, на превеликий жаль, зв’язатися із конторою рятівників я не можу — зламався передавач.
Генерал обурено пхикнув, пан Валхір підвівся, збираючись протестувати. Мугід похитав головою:
— Дайте мені скінчити, шановні! Так, я не можу зв’язатися з рятівниками. Але я зробив це позавчора і певен — вони незабаром мають прибути. Тож причин для хвилювань…
Він і далі говорив, але я вже не слухав. Я бачив: оповідач бреше. Але — навіщо?!
Раптом я зрозумів: Пастка! Треба втікати. Негайно. Це затишшя — перед бурею, і блискавки — я був певен — уже націлені в мене. Варто пригадати про тих, хто був тут до мене…
Утікати. Але — як? Щось заворушилося на задвірках свідомості, щось таке, забуте, а тепер дуже важливе та потрібне. Що? Що?!
Думки не бажали підкорятися, крутячись навколо одного: поїсти. Воно і зрозуміло, сьогодні вдень я замість того, аби пообідати…
— Повторюю! — владно та переконливо мовив оповідач. — Причин для хвилювання немає. Жодних. Абсолютно.
Він поглянув на журналіста, і Данкен, зберігаючи на обличчі кам’яну незворушність, відступив.
— Якщо запитань більше немає, будьте ласкаві — прошу всіх вечеряти.
Ми вийшли з кімнатки.
— Що з тобою? — це, звичайно, була…
Тут я запнувся — ніяк не міг пригадати, як же звуть дівчину. Прокляття!
— Нічого, Тессо. Все гаразд, — от, прига…
О демони!!! Знову!
Я схопився за голову й закусив губу, аби не закричати. Почувався жахливо і захотілося опинитися якомога далі від цього готелю, цих людей, цієї війни, від необхідності приймати рішення, прирікаючи тим самим на смерть своїх солдатів, подалі від усього… від усього…
— Що з тобою? — повторила вона. — Здається, тобі варто лягти і як слід відпочити.
— Т-так, — запинаючись, вимовив я. — Звичайно, ти маєш рацію. Але спершу я все-таки поїм.
Інші, на щастя, поспішали до Великої зали і тому не були свідками нашого діалогу.
За столом я намагався поводитися якомога тихіше, майже не розмовляв і дивився переважно у власну тарілку. Ніхто, здається, так нічого і не запідозрив.
І все одно, це вже не мало значення. Я знав, що хворий, і знав, що не можу довіритися тут жодній людині, бо вони, напевне, відправили б мене у лазарет, а мій багаж ретельно переглянули. Навіть Карна (а Данкен — поготів) не приховували б це, якби запідозрили, що я божевільний. Виходило, мушу діяти сам-один і швидко (виявляючи властиву більшості психів кмітливість та обережність).