Обхад повернувся до вогнища, присів. Позбавлений зберігав мовчанку, немов скнара — своє золото. Дивився на розпечені вуглини, ворушив їх посохом.
У курені позіхнув Джулах, прокидаючись.
У мовчуні накреслилася невловима зміна. Він, здається, не ворухнувся, ні тілом, ані обличчям, та відчувалося внутрішнє напруження.
— У нас — гість, — не обертаючись, кинув тисячник.
— Бачу, — спокійно сказав жрець. — Хто такий?
— Тутешній божевільний. Хоча маю підозру, що насправді — майстерний артист.
— Все може бути. Розмовляє?
— Горці сказали — ні.
— Що в ущелині?
— Південно-Східна здалася. Південно-Західну, схоже, збираються сьогодні штурмувати. Дурість.
— Хтозна… — Джулах увесь цей час стояв за спиною Обхада і тепер, швидко точним порухом вдарив його по потилиці.
— Хтозна, — сказав вже зовсім іншим тоном. — Хтозна.
Позбавлений повільно підвівся із землі та зблиснув у присмерку білками очей.
— Що тепер?
Не відповідаючи, Джулах стиснув зап’ястя тисячника — перевіряв пульс.
— Живий, — промовив задоволено.
— Добити його, — запропонував Позбавлений.
Джулах похитав головою:
— Ні в якому разі. Він більше стане нам у пригоді живий. Зараз…
Він збігав до куреня, приніс звідти свій подорожній мішок та витяг з нього невеличку пляшечку. Відкоркував та влив рідину Обхаду до рота.
— Але ж він не проковтне…
Джулах лише відмахнувся.
— Збирайся, — наказав, вкладаючи пляшечку назад. — Треба поспішати — поки не поставили дозори, як обіцяв Ха-Кинг. Про все дізнався? Зможемо втекти?
Позбавлений впевнено кивнув.
— Тоді — вирушаймо, — звелів Джулах.
Вони прослизнули у темряву та почали спускатися до підніжжя Коронованого, залишивши на галявині згасле вогнище та напівмертвого Обхада.
/зміщення — несподіваний удар по голові, в очах запалюються вогні/
Голова страшенно боліла, розколюючись від калатання дзвонів, але Талігхіл не йшов. Він мусив бути тут і зараз.
Худорлявий дзвонар із шрамом на губі віддав йому свої затички та час від часу, коли виникала пауза у розмові, шанобливо позирав на правителя. Витримати такий гул було не просто.
Решта — і Тесса, і Хранитель, і Тієліг — пішли, від чого, чесно кажучи, Талігхілові стало тільки легше. Від уважних очей жерця навряд чи вдалося б приховати стан, у якому перебував зараз Пресвітлий — суміш розгубленості, прикрості, невпевненості та ще демони відають чого.
Війна несподівано для Талігхіла наблизила своє оскалене обличчя та сміялася, дивлячись в його розширені зіниці. Вже звечоріло, але він все одно розрізняв у світлі палаючих вогнів метушню малих постатей у вікнах та отворах колишніх балконів Південно-Західної. Постаті, зчепившись одна з одною, летіли вниз, ніби пташенята грифів, у котрих ще не виросло пір’я, летіли, аби важко впасти на дно ущелини, так і не розкривши крил. Іноді починало здаватися, що дзвони, всі водночас, збожеволіли. Тієліг твердив: справа в якійсь травичці, дим від якої викликає подібну реакцію. Але яка, по суті, різниця? Головне — результат. За добу здали дві вежі, дві з чотирьох, які вважалися непереможними.
Але ж ти очікував чогось подібного. Знав, що цим, зрештою, все і закінчиться.
Так! Але не настільки швидко!
Худорлявий дзвонар відійшов від дзвонів, за ним залишали линви й інші. В Південно-Західній продовжували калатати, нехай навіть і в Північно-Східній розмову припинили.
— Що сталося? — різко запитав він. — Чому…
Дзвонар знизав плечима:
— Верзуть якісь нісенітниці. Певно, дорвалися сторонні люди.
«Люди» він вимовив із деякою заминкою, і Талігхіл його розумів. Навряд чи це могли робити люди при здоровому глузді.
Він віддав дзвонареві затички, подякував та повернувся до ущелини, аби слідкувати за тим, що там відбувається.
Можливо, завтра нас чекає те ж саме. І мої побоювання стосовно того, що хуміни відшукають стежки та обійдуть ущелину, виявляться безпідставними. Слід приготуватися до найгіршого.
Хоча Пресвітлий і розумів, що приготуватися до такого неможливо. Хіба що негайно оголосити відступ. Бо і так, вважай, п’ята частина армії, котру він привів у Кріну, загинула. А часу вони майже не виграли.