Як би там не було, Тессине обличчя зображувало легку зацікавленість, котра заохочувала до розмови. Не грубіянити ж правителю! Тим більше, сама прийшла.
І Пресвітлий продовжив.
— Скажіть, Тессо, вам колись доводилося вирішувати долю багатьох десятків чи навіть сотень людей? — Ідіотське запитання. Звичайно, ні. Вона ж не старегх у відставці!
Войовниця зблиснула очима:
— Уявіть, саме це я зробила, коли уклала із вами військову угоду. — Що він хоче сказати? Невже вирішив зізнатися?.. Певно, сьогодні його думки виключно про втечу. Виходить, треба спробувати довідатися якомога більше.
— Так, я і не подумав, — вимушено всміхнувся Талігхіл. — Ви, мабуть, зможете мені відповісти: як бути? Чим керуватися, свідомо прирікаючи людей на смерть? — Ти що, збираєшся розповісти?! (а чому б і ні?) 3 іншого боку, не всі ж Клинки залишаться тут, якусь частину все одно доведеться забрати. Виходить, так чи інакше, а треба розкривати свої плани.
Тесса замислилася.
— Не знаю, — мовила вона нарешті. — Мабуть, керуватися тут можна лише випадковістю. А чим іще?
Талігхіл гірко розсміявся.
— Інколи так хочеться, аби вибору не було! Ніякого! Зовсім!.. Але він є завжди.
— Все владнається, — несподівано сказала Тесса. — Все обов’язково владнається і вирішиться, — (вона сама здивувалася цим материнським інстинктам, які несподівано прокинулися в ній — бажанню втішити такого сильного, владного і водночас безпорадного чоловіка, що заплутався в житті. Мабуть, справа не лише в його щирості й у тому, що вона вже досить довгий час залишалася одна. Ну і… багато всіляких різних причин; вона не збиралася їх аналізувати, демони забирай!).
— Ви так вважаєте? — запитав він, і очі правителя зблиснули. На мить… — а потім так само швидко потьмяніли. Мабуть, пригадав щось дуже неприємне.
— Втім, навряд чи все владнається, чим би не скінчилася ця війна. Або честь, або перемога. Чому б віддали перевагу ви?
— Правді, — тихо мовила вона, здогадуючись, про що йдеться.
Пресвітлий похилив голову:
— Правда означає честь. Перемоги не буде.
Вона замислено поглянула на Південно-Західну; вежа нагадувала зараз догорілий смолоскип, знизу метушилися хуміни.
— Я гадаю, де також своєрідний порятунок честі — врятування країни. Принести в жертву десятки — аби залишилися в живих тисячі, принести в жертву честь — аби отримати перемогу у війні. Мені здається, люди зрозуміють. Нехай не простять, але зрозуміють.
— Навіть ті, кого я прирікатиму на смерть?
— Я ж зрозуміла…
Він рвучко повернувся:
— Що?!
— У вас був чудовий план, мій правителю. Єдиний правильний у цій ситуації. Можливо, хуміни все ж переграли нас. А можливо — ні. Покладіть власні честь та совість на вівтар перемоги. Люди вас ніколи не простять, ви себе — також. Але Боги, я певна, схвально поставляться. Невже цього замало?
Талігхіл заперечив:
— Мені начхати на схвалення богів, Тессо. Я не вірю в них. Але мені достатньо вашого схвалення — навіть не вибачення, лише схвалення — аби совість та честь жбурнути у полум’я, слідом за безвинними людьми.
— Облиште, Пресвітлий, — проказала вона тихо. — Не будемо скочуватися до дешевих комедій, що розігруються на ринкових площах. Я…
В цей час двері гучно стукнули, і на дзвіницю видерся служник.
— Що тобі треба? — роздратовано запитав Талігхіл.
— Правителю, пан Тієліг наказав передати вам, що можна починати. Сказав, ви знаєте, про що йдеться.
Боги, невже він все-таки збирається втекти?! Після таких слів… втекти — і залишити людей помирати тут, вкрасти в них надію?.. Необхідно зупинити! Але так, аби ніхто не довідався, що він навіть мав намір це зробити.
Пресвітлий виглядав розгубленим. Схоже, він просто забув, про що, власне, каже служник.
— Правителю, — втрутилася Тесса, — може, мені піти?
У цю мить вона ненавиділа себе і ту гру, котру розпочала. Але чоловіки дуже часто говорять про честь та обов’язок і дуже рідко роблять щось задля їхнього порятунку, що їй мимоволі доводилося вживати своїх заходів. У Тесси, зрештою, теж є уявлення про ці дві матерії.