— Так, — підтвердив пан Лумвей. — На превеликий жаль, все так. Тут уже нічого не поробиш, пані. Ми не можемо попросити людей розійтися. Хоча б тому, що їм нема куди йти. Я взагалі дивуюся, що ви не знаєте… — він хмикнув, зачепивши пальцем чорнильну пляму. — Так, дивно, що ви про це не чули. Новина ж сполохала деяких, — Хранитель поморщився. Певно, малися на увазі цілком конкретні особи. — Хоча, звісно, офіційних оголошень не було.
І правильно. Кому потрібні офіційні оголошення? Тут і так все стає відомо раніше, ніж трапиться, — саркастично подумала Тесса. — Цікаво, хтось знає про… ту ніч? Охоронець, звичайно, але охоронець якраз мовчатиме.
Вона запитувала себе про це вже кілька днів, але ні до яких висновків не дійшла. Гаразд, побачимо… Не питати ж у людей.
Пан Лумвей далі крутив перо у руках.
— Це, знаєте, мій зоряний час, — повідомив він досить буденно. — Ніколи ще Північно-Західна не була в облозі. Якщо і виникали якісь… ускладнення, то вони випадали на долю південних. А тепер — мій хід. І… — не розрахував!
— Я гадала, постачанням харчів займалися інші люди. Той таки пан Тієліг пожертвував…
— Безперечно, — мовив жрець Ув-Дайгрейса, стаючи на порозі. — Пожертвував. Але через обмежені строки та безвідповідальність певних осіб лише частина припасів потрапила до веж. Але я, взагалі-то, прийшов не затим, аби виправдовуватися перед вами, пані (за мною немає провини), — він гречно вклонився войовниці та повернувся до Лумвея. — Я прийшов за розрахунками, пам’ятаєте?
Хранитель важко зітхнув та розвів руками:
— Їх ще не закінчили. Але і так зрозуміло, що з сьогоднішнього дня доведеться знову скоротити порції.
— Наскільки? — уточнив жрець.
— А як довго ми тут перебуватимемо? — запитанням на запитання відповів пан Лумвей. — Невідомо. Тож знизимо до критичної межі.
— Допоможе?
— Ні, — зізнався Хранитель.
Тесса, нарешті, залишила кабінет. Власне, вона б вийшла і раніше, але помітила у коридорі людину, з котрою їй аж зовсім не кортіло зустрічатися.
Мабор йшов до лазарету. На серці було важко. Він знав, що ще кілька днів, і вони залишаться без Базіки. Не так уже й давно йому здавалася огидною компанія своїх товаришів по рудниках, а тепер Скажений не уявляв, як світ обходитиметься без Базіки. Тобто, уявляв, звичайно, але знав, що в казармах усе буде по-іншому. Цей хлопчина насправді запав у душу сильніше, ніж можна було передбачити.
Хоча скажи Маборові хтось про це, той би у відповідь лише зло розсміявся.
Базіка мав паскудний вигляд. Зблід, щоки запали, і здавалося, що коли «везунчик» розмовляє, ризикує сам себе вкусити. Руку відрізали, але щось там у лікарів не склалося: по тілу почала розповзатись якась болячка. Мабор розумів, що це не стільки через слабке здоров’я Базіки, скільки через погане харчування. Пайки усім зменшили, і переказували, що вріжуть ще.
— З’явився, — пробурмотів хворий. Варто було йому побачити Скаженого, він ніби побадьорішав, але ця бадьорість (Мабор знав) — тимчасова; потім Базіці ще погіршає. — Ну, як я тобі? Думав на танцульки сходити — лікарі не відпускають. Кажуть, однорукому важко обіймати баб.
— Пробач, ти не міг би допомогти? — втрутився у розмову… е-е-е… так, Кейос. Хлопчина, котрий перебуває під протекцією «самого Кена».
— У чому річ? — ворожо прогарчав Мабор.
— Там… треба допомогти перенести, — хлопець не відвів очей. Хоча, за всіма правилами, повинен був знітитися та зникнути. — Померла людина. Решта зайняті, а я сам не зможу дотягти.
— Гаразд, — погодився Скажений. — Зажди тут, зараз повернуся, — кинув Базіці. І пішов за Кейосом.
Мертвяк лежав у компанії кількох живих людей, зовні нічим від них не відрізняючись. Усі були однаково бліді; очі — заплющені, один марив.
Трупарня розташовувалася на два поверхи вище. Двічі на добу тіла спалювали, аби виключити можливість розповсюдження всілякої зарази. Скажений із хлопцем вклали труп поряд з іншими та рушили назад.
— Ти що, — запитав «везунчик», поки вони спускалися, — вирішив перевчитися на лікаря?
Той заперечив:
— Ні, просто тут потрібні помічники. Я, звичайно, розумію, що набагато почесніше воювати, але Кен попросив. Та й користі зараз від мене більше тут. Стріляю я погано. Мало тренувався.
— Ага, а лікувати можна без тренувань — так?
— Я ж не лікую, — розповідав далі Кейос. — Допомагаю, чим можу. Те, інше піднести, посудину з-під хворого помити, трупи от… Тільки трупи одному носити важко.