Смерділо вівцями. Як і раніше.
— Увечері, — сказав комусь горець-лікар. — І відразу ж поповз.
— Треба було пояснити, — відповів Ха-Кинг.
— Тоді б він сильніше занервував. Міг і не дожити.
— Що?.. — прохрипів пересохлим горлом Обхад. Слова виходили зіжмакані та порожні, наче шкірка вилинялого богомола. — Що відбувається?
У полі зору виникло обличчя вождя ятру.
— Ви помилилися. Анг-Силіб не єдине місце придатне, аби перейти через гори. Південці знайшли інше. Це не такий зручний шлях, але там було замало людей, здатних зупинити хумінів. Нам надто пізно повідомили. Ми ходили, аби допомогти. Але спізнилися.
— І повернулися сюди, — слова тисячника звучали як звинувачення.
— Який сенс вмирати за безцінь? — незворушно відказав Ха-Кинг. — Все одно, що кинутися з Коронованого вниз: ані користі, ані гідності.
— Куди ж поділися ваш Позбавлений із Джулахом?
— Втекли, — так само буденно повідомив ятру. — Ми шукали тебе занадто довго. Але — дякувати Богам — не настільки, аби не повернути до життя.
Обхад припіднявся, обпершись на правицю:
— Я маю терміново потрапити на бескид, чуєш?! Мені необхідно подати знак своїм… Якщо ще не пізно.
Ха-Кинг замислився. Тисячник розумів, що сам він зараз нездатний діяти, що повністю перебуває під владою горців, і тому не підганяв ятру з відповіддю.
— Ми допоможемо тобі, — сказав нарешті вождь.
— Ні, — заперечив лікар. — Інакше він помре. Надто важке поранення, надто сильний удар. Може, зачепило якийсь із важливих центрів. Не можна.
— Не помру, — відмахнувся Обхад.
Ятру знехотя погодився:
— Може, і не помреш. Але навіщо ризикувати?
— Скажи мені, що треба зробити, — запропонував Ха-Кинг. — Я зроблю.
— Я мушу впевнитися, — похитав головою Обхад. — Я зобов’язаний бути там… Хоча б зараз.
— Ми не дозволимо…
— Відпусти його, — несподівано мовив лікар. — Ти ж бачиш, він не відступиться від свого.
— Але батько…
— Відпусти, — повторив старий ятру. — Та, звичайно, не одного.
/зміщення — незгасимий захід сонця, утворений палаючими смолоскипами; темні постаті веж/
— Далі підеш один, — сказав Джулах.
— Добре, — погодився Гук Нівіл. Він полегшено зітхнув, дивлячись на гори, звідки їм вдалося втекти. Напруга, котра виникла у Нівіла з того часу, як він «став» Позбавленим, потроху спадала.
— Скажеш Співрозмовникові все, що я наказав передати. І нагадай: сьогодні розпочнеться. Вони мусять встигнути. Якщо я розрахував правильно, знак уже подано. Ні — буде подано незабаром, ось-ось. Поспішай. Цієї або наступної ночі…
Він замовк і почав спускатися далі. Гук Нівіл провів Джулаха замисленим поглядом, а потім поспішив до табору хумінів.
Бред Охтанг радітиме як ніколи.
ДЕНЬ ТРИНАДЦЯТИЙ
Мугід заявив, що на сьогодні все. За вечерею пани-сприймачі настільки захопилися своїми версіями подальшого розвитку подій, що, напевно, не помітили б і жабу у власній тарілці. А вже поготів — Нулкера, який тягав зі столу фрукти та ховав у кишені. Цим я й скористався.
Навіть не дочекавшись, доки всі розійдуться, я підвівся і, кинувши щось про втому та сонливість, пішов. Треба хоча трохи поспати, хоча б кілька годинок.
Виспатися не вдалося. Через деякий час у двері обережно постукали.
— Нулкере, з вами все гаразд? — це «академік».
Я підвівся, сонним голосом повідомив, що все гаразд, і взагалі, чого це пана Чрагена охопила така цікавість. Що? Переклад? Який переклад? A-а, переклад… Так, ще не закінчив. На добраніч. Усього найкращого. …Уф, дістав!
Потім прийшла Карна. Я вимушено всміхнувся, сказав, що почуваюся добре, от тільки… Вона кивнула та побажала гарних снів. Я дивився, як жінка йде коридором, і відчував себе найдурнішою та найнещаснішою людиною у світі. Але зачинив двері та всівся на ліжку. Настав час йти.
Речі не збирав спеціально, аби у служника, що зайшов прибрати в кімнаті, не виникли зайві підозри. «Пане Мугіде, пан Нулкер, здається, нездужає. Психічно. От і речі всі спаковано, наче паранойя у нашого клієнта. Манія переслідування».
Посміхнувся: Іронія долі! Не так давно збирався вдавати божевільного, а тепер — приховую це!
Окрім речей, котрі я не збирався брати з собою, залишалися «Феномен» та фоліант «академіка». «Феномен» я поклав до тумбочки — прибиратимуть у кімнаті, знайдуть. А от що робити із фоліантом?