ДЕНЬ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ (мабуть)
Коли по тобі повзають, часом можна і не прокинутися. Все залежить від утоми. А от коли тебе кусають…
Я прокинувся… Якщо чесно, то підскочив, заволав, наче мавпа, та замахав руками, бо на мою ногу впала чиясь здоровенна туша. Я знову заволав та відплигнув.
До речі, навколо було абсолютно темно.
Н-да, «неповторні спогади, які ви отримаєте у нашому готелі, залишаться з вами на все життя»! Вірю.
Я постояв у темряві, важко дихаючи та поступово приходячи до тями. Потім поліз у кишеню та витяг ліхтарик. Ввімкнув.
Прибита миша смикала лапками — наче уві сні. Поряд лежала «туша» — моя сумка. «У переляку більма замість очей, зате — чудова уява», — покійний Ісуур знав про це ще сім століть тому, чи навіть раніше. Я підібрав сумку (здається, не погризли) та сів, аби поласувати залишками фруктів, котрі нахабно потягнув учора зі столу.
Наші, певно, снідають, — промайнула дурна думка.
Ні, ну просто як в анекдоті: «а у в’язниці зараз локшину дають, із сухарями…»
Я вже збирався далі вирушати…
Кому не знайоме це відчуття, той не зрозуміє. Мені було знайоме. От уже, вважай, два тижні, щоденно.
Як же так?! Вони ж повинні мене шукати! А вони сприймають, наче нічого не сталося!..
Добре хоч, що я сидів…
ОПОВІДЬ ШІСТНАДЦЯТА
Чи сидів у кріслі, чи ходив по кімнаті, наче звір у клітці, важкі думки крутилися в голові. І хоча Талігхіл один раз уже зробив цей вибір, тепер він муситиме… незабаром… Коли?
Пресвітлий не обманював себе: причиною його теперішніх катувань та сумнівів стала одна-єдина ніч із Тессою; вірніше, дивна поведінка войовниці після. Наче вона перелякалася того, що сталося, наче Талігхіл зробив щось, чого вона від нього аж ніяк не сподівалася.
Але ж…
Він карався. Він знову і знову пригадував ту ніч — і не знаходив нічого… образливого. І робив висновок, що причина холодності Тесси — його рішення, його план.
Але ж…
Він твердо вирішив, що мусить із цим розібратися. Може, ще вдасться переграти все по-іншому. Наприклад…
Він не знайшов іншого виходу багато днів тому, в Гардгені, не знаходив і зараз. Талігхіл щиро казав тоді, на дзвіниці, що йому нелегко зробити цей вибір між честю та обов’язком. Здається, вона зрозуміла його… Та що там, це вона ж закликала правителя вчинити саме так, як він збирався! То чому ж?..
«Чудовий план, правителе». «Єдиний можливий у цій ситуації».
У її словах не було іронії.
Тоді — чому?..
Якось, крокуючи за звичкою з кутка в куток, Талігхіл зупинився перед дзеркалом.
Воно висіло тут і раніше, але Пресвітлий лише зараз звернув на нього увагу. Вірніше, на своє відображення.
Високий двадцятисемирічний чоловік. Ті ж самі широко посаджені блакитні очі, які, щоправда, змінили свій вираз: нудьги більше немає; коли дивишся у них — виникає тільки відчуття непритаманної раніше глибини. Порідшав та збився пишний колись хвіст; волосся вимагає уваги та догляду, а на це зараз не вистачає часу, та й можливості не ті. А минуло не так багато діб.
Певно, життя людське варто міряти не роками та хвилинами, а подіями, котрими воно наповнене. Тоді виходить, що до недавнього часу і не жив ти зовсім, а так… народжувався в муках, і от лише зараз — по-справжньому…
У двері загрюкали.
— Заходьте! — правитель рвучко обернувся.
Це дзвонар — той самий, зі шрамом на губі.
— Пресвітлий… — здається, вперше цій людини зрадила незворушність. — Пресвітлий, на Коронованому — дим!
Дзвонар запнувся, відчувши, що каже не те і не так.
— Знак, — знайшовся він нарешті. — Там подають знак.
Талігхіл гепардом вилетів із кімнати та помчав сходами нагору. Храрріп ледве встигав за ним.
Вибрався на дзвіницю, підбіг до бійниці та почав, мружачись, вдивлятися в далечінь.
З лисини Коронованого підіймалася цівочка диму, звідси майже невидима.
— Давно? — запитав, обернувшись до дзвонаря, Талігхіл. Помітити сигнали могли й не відразу.
— Тільки-но, — впевнено повідомив дзвонар. — Якраз дивився у той бік, коли пішов дим. Вирішив: горить щось. Потім зметикував.
— Так, — Пресвітлий смикнув себе за вус та примружився. — Так. Передай у Північно-Східну «сигнал».
— І все? — уточнив дзвонар, витягаючи з кишені затички.
— Угу, — підтвердив правитель. — Поки що.
Він повернувся до кімнати і змусив себе сісти в крісло й зосередитися.