Так завжди і виходить. Гадаєш: часу попереду ще повнісінько, а виявляється, приймати рішення треба негайно.
Пресвітлий наказав, аби покликали пана Лумвея та вищих офіцерів, негайно.
Сьогодні вночі. Зволікати не можна.
Отримане Повідомлення було нерозбірливим. Щось про неможливість затримки, але що саме — не второпати. Надто велика відстань та надто тоненька цівочка диму. Не виключено, що згодом зможуть набрати більше дров. На такий випадок на дзвіниці залишаться спостерігачі. Запишуть черговість та тривалість сигналів. Утім, навряд чи це зможе сильно вплинути на рішення правителя.
Ти ж уже все вирішив, чи не так? І начхати на пані Тессу з її незрозумілою поведінкою… і на все інше — начхати. Рішення визріло, і вночі плід буде зірвано.
Він зморщився, наче від зубного болю, і підвівся, аби ще раз подивитися на себе в дзеркало. Йому було цікаво, невже нічого не змінилося за останні кілька хвилин у зовнішності тієї високої людини з блакитними очима? А мусило б…
Але в двері постукали, і Пресвітлий запросив візитерів увійти.
Зібралися доволі швидко, наче передчували цей виклик, наче готувалися заздалегідь: вчили ролі, приміряли маски. Дехто, наприклад Тієліг, знав все наперед, і тепер, — нудьгуючи, блукав поглядом по гобелену. «Полювання на оленя». Гарна робота, без сумніву.
Тесса з’явилася найпізніше і відразу заховалася за спинами решти. Що, взагалі безглуздо, бо їй, як ватажку Вільних Клинків, обов’язково доведеться висловлювати свою думку з приводу почутого. Але правитель проігнорував це дивацтво Сестри та говорив далі, коротко, спеціально для неї, повторивши сказане раніше, так, наче вона нічого не знає.
Нарешті Пресвітлий скінчив. Витримав необхідну паузу, даючи можливість обміркувати почуте; потім запропонував кожному викласти свою точку зору.
Мабуть, йому було б простіше, якби хтось заперечив. Підвівся, вперто схилив голову та заявив, що, мовляв, це занадто жорстоко… і взагалі, так справи не робляться і держави не рятують. Вчинок, не гідний правителя. Ганьба. Зрада. Боягузство. Втеча. Боги не допустять, Ув-Дайгрейс назавжди закриє ходи у свій край…
Однак, промовчали.
Всі, як один.
— Панове, не соромтеся, — махнув рукою Талігхіл. — Кажіть, кажіть.
— Що казати, Пресвітлий? — тихо вимовив Тієліг. — Зрозуміло, що нічого іншого зараз ані вигадати, ані втілити у життя ми не встигнемо. Тож слід готуватися до здійснення вашого плану. Наскільки я розумію, саме сьогодні вночі нам належить залишити вежу?
— Так, — погодився правитель.
— Виходить, необхідно вирішити: хто піде, а хто залишиться.
— Як на мене, — втрутився Хранитель Північно-Західної, — тут особливо нема чого вирішувати.
На нього здивовано поглянули. Пан Лумвей пояснив:
— Однією з обов’язкових умов запропонованого нам плану є невідомість, таємниця. Ті, кому доведеться залишитися, не повинні знати… звичайно, до певного часу. Ця умова вказує на те, що залишитися у вежі мають солдати, розміщені на верхніх ярусах. У цьому випадку пересування решти людей буде непоміченим.
— Я вважаю, панове, що це правильний підхід, — підтримав Талігхіл. — Сказане паном Лумвеєм буде тим аргументом, який стане вирішальним, коли постане запитання: кого залишати, а кого — ні. Та — не єдиним.
Він замислився, потім кивнув, згоджуючись зі своїми думками:
— Що ж, давайте розмовляти конкретніше. Дуже мало часу…
/зміщення — я намагаюся вирватися з цієї павутини, напружую свідомість. У цю мить мені здається, що я чогось добився, що майже на волі, та ні…/
Дзвони не гули вже давно, і тому сьогоднішня розмова стала причиною пересудів у всій Північно-Східній.
— Що там таке? — запитав Гайхіл.
Тогін розгублено подивився на хлопчика, не знаючи, що відповісти. Син Хіффлоса лежав у кімнатці пана Дулгіна, на вузькому тапчанчику, дбайливо вкритий ковдрами. Ось уже кілька днів хлопчик нездужав.
Даремно я погодивсь оселитися тут. Мабуть, від хворих малий підхопив якусь заразу. Та ще й ці порції — сміх один, а не порції.
Шрамник похитав головою:
— Не знаю. Дзвонять.
— Піди, дізнайся, — попросив Гайхіл.
— Добре, тільки ти лежи, не вставай. Домовилися?
Хлопчик на хвилинку заплющив очі, аби підтвердити: так, зрозумів. Йому було важко рухатися, він дуже ослаб останніми днями; до того ж, час від часу в Гайхіла підвищувалася температура, він марив та стогнав, борсався, скидав ковдри та кликав батька.
Вільний Клинок кинув на Гайхіла прощальний погляд та вийшов. Він опинився в лазареті, переповненому хворими. Зморщився від важкого задушливого запаху спітнілих тіл, ліків та екскрементів, пішов далі. Якомога швидше перетнув простору залу, а вже біля дверей його зустрів пан Дулгін.