— Це ви, — протяг він розгублено. — Ну, як хлопчик? Без змін?
— Все як було, — Тогін хотів залишити лазарет, але лікар затуляв вихід. — Та й ви сам, мабуть, знаєте краще від мене. До речі, що за гамір здійнявся? — дзвонять, наче збожеволіли.
Лікар здригнувся.
— Н-не знаю, — невпевнено відповів. — Не знаю.
Дивно. Така людина, як ви, пане Дулгіне, мала б за час служби у вежі навчитися розпізнавати подібні сигнали.
— Дозвольте, — він обережно відсунув лікаря вбік. — Мені треба пройти.
— Так-так, звичайно, — той відійшов та провів Тогіна дивним поглядом.
Шрамник так нічого й не дізнався. Він не став підніматися на дзвіницю, резонно вирішивши, що коли вже регата або не знає, або не бажає говорити про це, то дзвонарі й поготів мовчатимуть. Який сенс стирати підошви?
До того ж, у нього була важливіша справа. Він давно збирався зайти до Шеддаля та поговорити про хлопця. Тому не можна так харчуватися. Врешті-решт, саме старегх зобов’язав Тогіна доглядати за сином Хранителя. Так нехай допомагає. А то Шрамникові залишається спостерігати, як малий повільно вмирає.
Але коли «везунчик» опинився в кабінеті Шеддаля, з’ясувалося, що він обрав не найкращий час для візиту. В старегха якраз розпочалася нарада, про що Тогіну повідомив схвильований молодий солдатик, поставлений, певно, спеціально, аби «сторонніх не пускати». Він співчутливо поглянув на Шрамника — Боги, невже у мене такий поганий вигляд? Ну, не доїдав, ділився порціями з хлопчам, та все ж таки… — поглянув та порадив підійти пізніше. «А чекати немає сенсу, це надовго, здається».
Надовго так надовго. Певно, повідомлення й насправді таке серйозне. Цікаво тільки, добре чи погане?
Тогін вибрався у зовнішній вузький коридор, котрий з’єднував бійниці та балкони (колишні, а нині переважно зруйновані). Обережно визирнув назовні.
Все як завжди. Ліниво пострілюють лучники й арбалетники, час від часу пружньо злітає у повітря ложка катапульти. Ревуть балісти. Хтось падає у нас, хтось — у них. «Затяжна» війна. Он один ослизнувся в олійній калюжі, незграбно змахнув руками та впав. Лаючись, піднявся, обтрусився. Пішов далі.
Олія в вежі закінчилася якось занадто швидко. Смола — теж. Та й розігрівати їх до кипіння, як з’ясувалося, нема на чому. Смолу завезли, а дрова не встигли.
Тогін постояв, подивився трохи на цю війну.
Так, з хлопчиною вийшло нерозумно. Треба щось вигадати. Наприклад, відіслати його з пораненими назовні. Це нам, солдатам, не можна виходити з веж, але пораненим навіщо тут страждати? і дітям?
Потім думки якось перекинулися на Тессу: як вона там? Чи жива?
Та нема чим турбуватися, — переконував себе Шрамник. Вона ж ватажок. Що з нею станеться?
Хоча знав, що саме ватажків намагаються «знешкодити» перш за все.
Але про це краще не думати. Інакше збудеться.
Він залишив свій пост спостереження і пішов до Шеддаля. Можливо, нарада вже скінчилася.
Шрамник дійсно підгадав. Офіцери якраз виходили від старегха, але цього разу не перешіптувалися. Вони поспішали кудись, і судячи з усього — дуже поспішали. І при цьому намагалися робити вигляд, що не поспішають.
Знайшов час, — похмуро подумав Тогін. Але відступатися не хотілося, та й не мав він — якщо замислитися — такого права: щодня хлопцеві дедалі гіршало. Вирішив — так іди до кінця.
І «везунчик» зайшов.
Шеддаль виглядав, ніби викурений з дупла ведмідь: зовні невеликий, але коли розлютиться — страшний.
— Так, десятнику, так, — сказав він, вислухавши всі аргументи Тогіна. — Ти маєш рацію, авжеж. От сьогодні і вирушиш разом із хлопчиком.
— Куди? — не зрозумів Брат.
— Куди хотів. Назовні. Тільки вже, будь ласкавий, про це нікому не казати, гаразд?
— Коли? — тільки і запитав Шрамник.
— Ввечері. Навіть вночі. Після дванадцятої. Але щоб на цей час хлопчина був на ногах. Панькатися з ним ніхто не буде.
Це так не схоже на колишнього Шеддаля. Тому Тогін скупо кивнув та пообіцяв, що справиться. Коли виникне необхідність — понесе хлопця на руках.
Звичайно ж, чутки все одно з'явилися. Але говорили про таємний план, згідно з яким частина гарнізону однієї ночі муситиме залишити вежу, вийти і вдарити по хумінах. Тогін на такі розповіді скептично знизував плечима та йшов геть. Він вважав, що насправді все відбуватиметься трохи інакше. І не помилився.