Воно було все ближче, все ближче! і я вже не кричав, я хрипів, загнано дивлячись на прозору істоту, я вже давився своїм криком, я вже… вже я…
вже не я…
/зміщення
зміщення
зміщення
зміще…/
ОБРИВ
…накотило щось зовсім незвичайне, ніби не звідси, не з цих місць, не з цього життя, взагалі… Голос. І щось… Але краєчок пам’яті, як занавіска, відсік все потойбічне, те, що залишилося там, а тут кричали: «Вставайте, Пресвітлий, вставайте!»
І…
Я встав.
Задихаючись, витер неслухняною долонею спітніле обличчя. Подивився на стурбованого Джергіла. І здригнувся.
Це вже занадто. Скажіть, будь ласка, як Мугідові вдається оповідати зі своєї кімнатки аж сюди, до мене, коли я лежу в коридорі?! Ну, стою… Тобто…
Люди натискали, юрмилися, несамовито волали щось нерозбірливе. Десятники та півсотенні енергійно наводили порядок, роздаючи накази та штовхани. Останнє допомагало значно краще. Але й від вказівок теж була певна користь.
— Що відбувається? — шепотів я сам до себе. — Що ж, проковтни мене демон, відбувається?!
— Зараз з’ясуємо, Пресвітлий, — Джергіл зробив спробу мене заспокоїти. — Храрріп уже відправив когось уперед.
Потім він зітхнув і додав:
— Я вже вирішив, що у вас демон вселився. А ви, виявляється, просто втратили свідомість.
Із штовханини виокремилася людина похилого віку та попрямувала до мене. Розгледівши у нього на поясі нараг, я подумав, що це Мугід. Але, звичайно, помилився. Мугіду, якщо ти пам’ятаєш, нізвідки взятися у цьому кошмарі.
— Засідка, — повідомив Тієліг, наблизившись та уважно розглядаючи моє обличчя — чимось воно йому не сподобалося.
— Хуміни встигли обійти нас та опинилися біля входу до коридорів. Вони дозволили вийти приблизно чверті армії та вдарили. Кажуть (сам я не бачив), була жахлива різанина, але тепер все владналося. Частина людей відступила у коридор, двері вдалося зачинити. Можна сказати, нам ще пощастило.
— Якщо не враховувати того, що ми тепер замкнені у вежі, — додав він, витримавши секундну паузу.
Я нервово «егеж»-нув, оскільки остання фраза вимагала якоїсь відповіді. Але, щиро кажучи, важкувато якось реагувати на слова людини, яка померла кількасот років тому. Та й давні проблеми мене зараз турбували менше, ніж теперішні.
Це не оповідь. Якщо минулого разу те, що трапилося, ще можна було так назвати, то тепер — ні. Я ж знаходжуся серед цих людей, можу розмовляти з ними, а раніше такого ніколи не було.
Тоді я дозволив собі подумати про те, чого боявся найбільше.
Але якщо я серед них, якщо я розмовляю з ними, то… не виключено… мене і вбити можна?!..
Однак мої тіло і зовнішність належали, здається, комусь іншому, швидше за все — Талігхілові. Інакше Джергіл «вжив би заходів».
Але ж не вжив!
…От тільки чому верховний жрець Ув-Дайгрейса так дивно поглядає?
— Що накажете, Пресвітлий?
Це він мене запитує. А що наказувати? І так зрозуміло — треба відступати. Не стовбичити ж у цьому клятому коридорі!
…Мертві Боги Ашедгуну, а якщо насправді… Якщо я ніколи не повернуся? Якщо я збожеволів і буду, як розповідав колись Данкен, блукати під «Останньою вежею» таким собі привидом… туманною постаттю…
Ні!!! Я не хочу!
— Які будуть розпорядження, Пресвітлий? Чи людям залишатися у коридорі? — шанобливо поцікавився Тієліг.
— Звичайно ж, ні. Треба негайно повертатися у вежу.
«… Можуть вбити». Але ж я пам’ятаю, чудово пам’ятаю, що Талігхіл пережив цю війну! Навіть виграв. Там, щоправда, трохи плутано описані деякі подробиці, та я і не цікавився деталями.
Але… я знав дещо ще. Знав, що Пресвітлий Талігхіл ніколи не втрачав свідомості й ніколи не скаржився на одержимість демонами. Загалом, не виявляв симптомів того, що в його тілі опинився хтось інший. Так чому ж я мушу бути певен, що…
— Наказ віддано, — повідомив Джергіл. — Ми повертаємося.
Так-сяк я заліз у сідло, з легким подивом відзначаючи, що взагалі здатен на це. Я жодного разу не мав справи з кіньми! Мабуть, частина спогадів та навичок колишнього власника тіла передалася мені — наче у спадок.
До речі, а де зараз «колишній власник»? Що сталося з ним?
Чи він заснув, і йому сниться, що він — пан Нулкер із далекого майбутнього? Ніби по Ісууру: «Що це: метелик спить та думає, що він — мудрець, чи навпаки, мудрець спить та вважає себе метеликом?»