— Пресвітлий, можу я запитати вас про дещо? — Тієліг їхав поряд.
— Кажіть та облиште офіційні формулювання, дуже прошу!
Добре хоч, що упродовж тижня я спостерігав за життям Пресвітлого. Інакше довелося б бекати, мекати та робити вигляд, що при падінні втратив пам'ять. А так — будь ласка, вся вона ось тут. Бери й користуйся.
— Запитання дуже просте: чи не краще спробувати атакувати хумінів? Наскільки мені відомо, на момент нашого виходу з коридору, вони лише з’явилися там і тому наступ міг принести нашим військам перемогу. А тепер, якщо ворог укріпиться, ми опинимося у пастці. Практично, ми вже в ній.
Мудре рішення! Та я був не в тому стані, аби міркувати тактично.
— Скажіть, Тієліже, а звідки вам відомі такі подробиці? — Кращий засіб захисту — напад.
— Про це розповідали навколо нас. Ви могли б теж знати, якби забажали.
Ось так. Втер мені носа, наче немовляті.
— Ви мене у чомусь звинувачуєте? — скрадливо запитав я.
— Як можна?! — він похитав головою, немов дивуючись безглуздості підозр. — 1 гадки не мав.
Деякий час їхали мовчки. Жрець, певно, задовольнив свою цікавість, а мені зайвий раз говорити не хотілося. Та й нема про що…
Коридор тягнувся, довгий та нудний, як і мої розмірковування про свій стан. Попереду, позаду та з боків рухалися люди, багато людей. Вони принишкли, вражені провалом… це був, по суті, провал. Більше того — сподівань на перемогу тепер не лишалося. Щоправда, зараз про це знали лише деякі офіцери — ті, кому Талігхіл до кінця розкрив план. Але ж таких немало. А якщо вони збунтуються? Втім, повстання навряд чи щось дасть; хуміни все одно загнали нас у пастку і зараз уже перекрили всі виходи.
Тільки я знав, що ми виграємо війну… вони виграють. Але по-перше, мені доводилося мовчати, аби не видати себе, а по-друге, мені не було відомо, коли та як це станеться… та й чи станеться взагалі. Бо моєї появи у тілі Талігхіла, згідно з історією — тією історією — не існувало. Можливо, я змінив щось у минулому і тепер ашедгунці точно будуть переможені… через мене. А може це лише марення, видіння божевільної свідомості, котра заблукала сама в собі…
Та щоб не сталося, зараз я не міг впливати на власну долю.
Мертві Боги давнього Ашедгуну, як все це дивно! Не могла ж Мугідова оповідь досягнути аж сюди? — не повинна.
Можна було б припустити, що я потроху божеволію. Неприємна версія, але… Першу оповідь до обриву я ж сприймав саме як оповідь. Без усіляких там повних занурень у минуле. Виходить, щось змінилося, проковтни мене демон! Але як?! І чому я?
Чи справа у тій постаті, котра мене налякала? Звідки вона взялася? І що це таке?
Зачекайте, панове, я, здається, зовсім забув найголовніше. Якого демона пан Мугід, оповідач такий-сякий, проводив сеанс замість того, щоб мене шукати? Він же розумів…
От. У тому-то й справа, що розумів. Ду-уже добре розумів. Вже точно — краще за мене… с-скотина! Тому й провів сеанс… мабуть. Я ж і досі ні в чому не певен.
Попереду хтось застукав у двері: «Відчиняйте, повернулися!»
Здивовані вигуки, брязкіт замків.
Ми в’їхали у величезну залу. Я лише зараз впізнав її: перший поверх «Вежі», тільки дуже видозмінений.
Нас зустрічали розгублені погляди вартових, які знали, що частина війська пішла, «аби провести тактичний маневр».
Провели. Тепер повернулися.
Спустився сходами пан Лумвей: жодних ознак сну, хоча замість звичайного одягу накинуто нічний халат; здивовано глянув армію, котра вповзала до зали — о, яка гра слів! браво, друже! — та повернувся до мене. Тобто, до Пресвітлого Талігхіла.
— Що?.. — потім Хранитель здогадався, що навколо забагато зайвих вух.
— Розповім згодом, — пообіцяв я. — Втім, за подробицями ви можете звернутися до пана Тієліга. Схоже, він знає більше.
Солдати входили та в’їздили до зали, десятники (згідно з розпорядженнями) розсилали їх по казармах. За кілька годин попередній план стане не більше, ніж фантомом. Нездійснене вбивство — не вбивство. Принаймні для тих, хто й не підозрював про нього.
Все це цікаво. От тільки чи буде у Пресвітлого можливість полегшено зітхнути? Чи повернеться він у своє тіло? І куди тоді подітися мені?
Однак подібні міркування відбирають багато сил І не дають ніяких результатів. До того ж, мені страшенно хотілося спати. Я ж отримав у спадщину не лише пам’ять правителя, але і його тіло. А зараз глибока ніч, незабаром світанок.