Розходилися мовчки. Я намагався відкараскатися від нав'язливих співрозмовників та закрився у кімнаті. Робити було нічого. Може, написати заповіт та вкласти у якесь сховище — гляди, хтось знайде років сімсот по тому та передасть пану Нулкеру, рятуючи його від наглої смерті в давньому Ашедгуні.
Від таких думок розболілася голова. Я розмірковував, чи є тут засоби проти головного болю (крім занадто кардинальних, типу шибениці). В цей час у двері постукали. Я зробив спробу проігнорувати, але по той бік знали, де мене шукати. Довелося відчиняти.
— Пресвітлий, гадаю, нам слід серйозно переговорити, — заявив пан Тієліг.
Він зайшов та щільно зачинив двері.
— З вами щось трапилося в коридорі, чи не так?
Я розвів руками:
— Правильно. Та ви й самі чудово знаєте. Впав із коня, втратив свідомість.
— Ви ніколи раніше не втрачали свідомості, — це звучало як звинувачення.
— Усе колись буває вперше, — відповів я. — А що?
— Послухайте…
Цієї миті навколо запанувала темрява. Мигонуло. Здригнулося. Та повернулося до колишнього стану.
Майже повернулося. Всередині, у моїй свідомості, щось важко та сонно заворушилося. Я ковтнув. У роті пересохло, в горло вп’ялася тисяча дрібних гострих пазурів.
Тієліг уважно слідкував за моїм обличчям.
— Що?.. — почав він, але здивовано завмер.
Мертві Боги давнього Ашедгуну! В мені прокидався Пресвітлий!
І я розпочав двобій зі свідомістю Талігхіла, розпочав майже інстинктивно — так той, хто тоне, хапається за все, до чого може дотягнутися. Навіть якщо це «все» — морда крокодила.
В цей час нізвідки пролунав голос. Він проникав просто в мозок.
— ТАЛІГХІЛЕ! Я ЗВЕРТАЮСЯ ДО ТЕБЕ, ПРЕСВІТЛИЙ ПРАВИТЕЛЮ, СПАДКОЄМЦЮ ДИНАСТІЇ ХРЕГАНА! Я ЗВЕРТАЮСЯ ДО ТЕБЕ! СЛУХАЙ!
ЗНАЙ, О ПРАВИТЕЛЮ, ЩО В ТВОЇХ РУКАХ ЗАРАЗ ДОЛЯ ДИНАСТІЇ, ВСЬОГО АШЕДГУНУ! ТИ ВІДВЕРНУВСЯ ВІД БОГІВ, ЯКІ ЗАСНУВАЛИ ПРЕСВІТЛУ, ТОМУ НЕМИНУЧА ПОРАЗКА ЗАГРОЖУЄ ТОБІ, ЯКЩО ТИ ЗРЕЧЕШСЯ ЇХ ОСТАТОЧНО. Я ВІДКРИЮ ТОБІ ВЕЛИКУ ТАЄМНИЦЮ…
Але тут втрутився Тієліг. Я все ще нічого не бачив, але чув його дуже добре. Жрець Ув-Дайгрейса говорив голосно та владно.
— Не треба більше таємниць! — вигукнув він, і голос замовк. — Ти сам в глибині душі знаєш це. Ти не в змозі змінити історію. Змирися, як зробив це я.
— НЕ МОЖУ! — заперечив голос. — НЕМАЄ БІЛЬШЕ СИЛ, НЕМОЖЛИВО ДАЛІ ТЕРПІТИ…
— Змирися, — втомлено повторив Тієліг. — Я ж змирився.
— АЛЕ ТИ НЕ ЗНАЄШ…
— Тепер — знаю. І все одно приймаю долю такою, якою вона є. Відступися, як відступаюся я.
Голос знову промовчав, але я чомусь знав, що він погодився зі словами Тієліга. Потім вузька долоня м’яко лягла мені на очі.
Я провалився.
ОБРИВ
Прийшов до тями у ліжку, м’якому та зручному. В тій самій кімнаті, де був востаннє, коли пам’ятав себе. Тільки сімсот років по тому. Це нескладно зрозуміти, коли у тебе над головою електричний світильник, чи не так?
Ну що ж, все, що трапляється, — на краще. Боюся тільки, пану Мугідові доведеться відмінити кілька сеансів, аби повністю задовольнити мою цікавість. А я наполягатиму.
Ніхто поки що не з’являвся поцікавитися станом мого дорогоцінного здоров’я. Однак хтось попіклувався про мене: вкрили ковдрою і… гм… позбавили одягу. Крім того, на потилиці з’явився компрес, під яким нудно нила гуля. Все одно я з насолодою потягнувся, почуваючи себе, нарешті, у власному тілі! «Іноді варто пережити втрату, аби відчути себе щасливим, коли повернеш втрачене», — вирік Ісуур. Саме так!
Та я не збирався провести в ліжку решту свого життя. Встав і відшукав одяг, більш-менш причепурився та поставив кілька запитань. Запитання перше, мабуть, найбанальніше: де всі? Замість того, аби юрмитися біля дверей до кімнати хворого, пани-сприймачі, схоже, займаються всілякими дурницями. Добре, що не беруть участь у черговому сеансі!
Питання друге — дріб’язкове, якщо не знати деяких подробиць. А звучить воно так: де моя сумка?!
Я заглянув у тумбочку, але там лежала тільки книга Чрагена та її переклад. Ага, ще «Феномен». Дивно, що «академік» не забрав ні того, ні іншого, та це зараз не головне. Де сумка?!
Стукіт у двері перервав мої роздуми. Я тихесенько закрив дверцята тумбочки і голосно запросив увійти.
Двері рипнули, в утвореній щілині з’явилася голова служника:
— З вами все гаразд, пане?
Я розгублено кліпнув очима:
— 3-здається… Е-е, люб’язний, чи не підкажете…
Двері зачинилися.
От! Куди це він? У мене що, голос змінився за ці…