Він уже втратив надію, коли вийшов нарешті до дверей. За ними була зала, дуже схожа на нинішню у Північно-Західній, однак трошки інакша. Не дуже приглядаючись, правитель рушив далі.
Це було те, чого він так боявся. Знайома йому до болю, вежа виглядала чужою. Мабуть, саме такою вона й повинна бути у світі Фаал-Загура.
Змучений довгою дорогою та невідомістю, Пресвітлий закричав. Він кричав довго, вклавши у крик весь відчай і біль — так виє вовк темного осіннього вечора, втративши вовчицю, так плаче лелека, знайшовши спалене гніздо, так тужить буйвол над трупом свого дитяти.
З’явилися якісь люди, котрі розмовляли дивною сумішшю ашедгунської та кількох хуміндарських говірок. Потім вони перейшли на нормальну і почали запевняти Талігхіла, що все гаразд. Пресвітлого провели у кімнату (його кімнату, тільки вона теж зазнала змін!). Він лежав там деякий час; потім прийшов сухорлявий старий.
Тут у пам’яті правителя виникла дірка, котра не бажала нічим заповнюватися. Наступний шматок спогадів пов’язаний із дивним голосом… але якщо це йому не примарилося.
Навіть якщо Боги розмовляли зі мною, — немає причин вірити в них. Тому слід зайнятися нагальнішими справами.
Прийнявши це рішення, правитель почав ходити й розмірковувати над ситуацією, що склалася. Зараз усі переваги на боці супротивника. І все-таки… Варто з кимось порадитися.
Зі слів Тієліга він знав, що кілька годин тому вже обговорював нинішній стан зі своїми воєначальниками. Але нічого не пам’ятав. Жрець, щоправда, коротко пояснив що до чого. Але…
Нам не можна тут залишатися. Не можна!
Бойовий дух війська підірвано. Бо за офіційною версією, Талігхіл із загонами робив нічну вилазку, аби атакувати хумінів. І в результаті відступив. Виходить, наступна спроба теж приречена на невдачу.
Він гірко посміхнувся.
Ну от, ти ж цього хотів. Тепер твоє чесне ім’я не буде заплямоване — радий? Ніхто і не підозрює. Та від власної совісті нікуди не втечеш!
От ти і зробив свій хід, приятелю. Невдачка! Що тепер? Розпочати партію наново не вийде, життя — не махтас.
/чи то світанок, чи то літній вечір, коли небо повне лише відблисками сонячного світла — зміщення/
— Добре, — згодився Шеддаль. — Добре. Це ваше право. Але чому зараз?
Укрін знизав плечима і скривився — у битві біля Ханху, коли їм ледве вдалося відкинути хумінів та закрити прохід, Клинок отримав кілька серйозних поранень.
— А коли? Досі наших людей гинуло не так вже й багато, аби робити Прощання такого масштабу. До того ж, право проводити цей ритуал з присутніх у Кріні маю лише я. Ми, звичайно, повторимо Прощання, коли все скінчиться щасливо, але я зовсім не певен у такій розв'язці. Отже…
— Гаразд, — розвів руками старегх. — Це ваше право.
— Дякую.
Ватажок Вільних Клинків залишив кабінет Шеддаля та пішов на дзвіницю.
Там все вже було готове: невелике вогнище, просякнуте залишками мастила та необхідними пахощами, дощечки з іменами загиблих, люди, завмерлі в мовчанці.
— Почнемо Прощання, Брати! — неголосно мовив Укрін.
Йому передали запалений смолоскип, і він прихилив полум’яний язик до вогнища. Той сторожко ковзнув у сплетіння уламків, спалахнув та затанцював в екстазі. Укрін брав зі столика дощечки та кидав у вогнище, вони спалахували, випускаючи до небес хмарки духмяного диму.
Тоді він почав говорити речитативом, звертаючись до небес, куди зараз тягнулися язики полум’я.
Спалахнув та згас останній язичок полум’я. В ущелину поступово заповзала темрява, і в цей час чийсь голос здивовано мовив:
— Дивіться! Внизу щось рухається! Схоже на карету!
/веселка дивної краси встає над річкою — зміщення/
— У чому справа? — невдоволено запитав Талігхіл, виринаючи з безодні того чудового сну.
— Вам потрібно поглянути на це, пане, — сказав Джергіл. — На дзвіниці…