Правитель вийшов з покоїв та наштовхнувся на охоронця. Джергіл винувато кашлянув, мовляв, розумію, що поквапився, але… Пресвітлий махнув рукою:
— Облиш. Ти все зробив правильно… Не ходи за мною, будь тут.
Навколо снували люди, його не помічали або не впізнавали, зачіпали ліктями, просили відійти.
— Не спиться? — почулося позаду.
Талігхіл повернувся й побачив Хранителя Лумвея.
— Не спиться.
— Розумію, розумію, — сказав «глава сімейства». — Нічого, з часом, певен, це минеться. До речі, — додав він, — я виконав ваш наказ — дзвонарі пильно спостерігатимуть за Коронованим.
Правитель розгублено кивнув, що мало виглядати як вдячність.
— З вашого дозволу, зникаю, — всміхнувся пан Лумвей. — Справи, справи…
Він рушив сходами у супроводі помічників, які уважно вислуховували розпорядження Хранителя й навіть щось занотовували на невеличких сувоях.
Талігхіл побачив знайомий силует.
— І ви тут, пані? — він ввічливо вклонився ватажку Клинків, але Тесса лише скупо хитнула головою у відповідь й навіть не спробувала всміхнутися.
— Щось не так?
— Га?.. Все гаразд, дякую, — вона невизначено махнула рукою. — Дрібниці.
— Коли я можу чимось допомогти, тільки скажіть…
— Дякую.
Ув-Дайгрейсе, звідки в ньому стільки гречності? Він що, переїв солодкого на ніч?
Але войовниця подумки хмикнула й похвалила себе. Ну досить тобі, наче не розумієш? Цей поважний пан кинув на тебе оком. Ти ж сама цього хотіла, чи не так? От, маєш. Обставини змусили правителя залишити дома свій гарем, отож доводиться спокушати таких, як ти… Між іншим, велика честь, бути збезчещеною…
Тьху, яка гидота! Про що ти тільки думаєш?!
/А він нічого/
До речі…
Тесса ще не знала, що «до речі», але була точно впевнена: ще трохи, і вона почне неймовірно лаятись. Тому швиденько попрощалася й поквапилася до себе, проклинаючи все на світі.
Насправді, войовниця розгубилася. Досі вона займалася виключно нагальними проблемами Клинків і тільки тепер випало трошки часу, аби
/виплакатися/
побути насамоті. А їй конче необхідно побути насамоті.
Вона грюкнула дверима з такою силою, що, здавалося, камінна кладка розвалиться до всіх триклятих демонів, щоб… щоб…
Як він міг?! Як він міг залишитися там, коли вона сидить зараз тут?! Чому він поїхав у східні вежі? Чому?
Ні, я сама винна. Це ж я керую Клинками. Звичайно, віддавав вказівки з розподілу каторжників Сог, але… До чого тут Сог?
/Зачекай, а навіщо він взагалі встряв у цю історію? /
Ну, я не знаю. Та й не в тому ж справа! Чому я завчасно не звернула на це уваги? Чому?! Боги, я так довго чекала, а тепер…
/А може, це й на краще. Ви ж стали чужі. Не зовсім, звичайно, але все ж. А так… усе владнається… якось./
Звичайно, він змінився. І я змінилася. Але не настільки! Тоді… — навіщо взагалі?..
«Змінилася». Це слово несподівано стало найголовнішим. Вона обережно доторкнулася пальцями очей і зрозуміла, що ті абсолютно сухі.
«Ватажок Вільних Клинків не має права на сльози».
Чи такою вона була колись? Ні.
І що тепер? Від усього відмовитися, відмовитися від коханого, від самої себе? Я ж така, як є. І він — такий. Але ми кохали… — ми кохаємо один одного досі. Виходить, ще не все втрачено, виходить…
Тесса підвелася з ліжка та пройшлася по кімнаті, несвідомо шарпаючи пряжку на ременях піхов. Із цим треба щось робити. Не можна все залишати, як є, інакше буде ще гірше. Але що можна зробити, перебуваючи по цей бік ущелини?
Стукіт у двері пробився в її думки холодним градом.
— Хто там?
— Кен. Можна?
— Так, заходь.
Брат сьогодні весь день був похмурий, але тільки зараз Тесса це усвідомила. Немає нічого дивного. Мабор казав таке, від чого мимоволі спохмурнієш.
— Я знаю, тобі зле, але не переймайся. Це він спересердя, сам розумієш.
Кен невесело посміхнувся:
— Ну звичайно! Боги, Тессо, це я прийшов тебе втішати!
Войовниця махнула рукою й хотіла відвернутися, але не відвернулася.
/«Ватажок Вільних Клинків не має права на сльози»/
— Не варто, Кене. Війна рано чи пізно скінчиться, правильно?