Суур знизав плечима:
— Навіщо всього людства? Лише постраждалих. Ви ж знаєте історію заснування нашої, як ви казали, організації? Ні?
А все було дуже просто. Як у казках: жив-був Пресвітлий, і було у нього два сини. Старшого звали Ісуур, а молодшого — Вейліб. Звичайно, згідно з небесними законами, Ісуур мав дар, а Вейліб — ні.
І от сталося нещастя: злі люди вкрали Ісуура. Шукали-шукали його — не знайшли. Тоді дар Богів успадкував Вейліб.
А сталося так, що викрадачі Ісуура взяли та й померли. Хлопчик виріс. І у нього проявився дар, зайвий, навіть — шкідливий.
— Далі можете не розповідати, — знизав плечима Мугід. — Усе зрозуміло. Казка гарна, хоча й непорозумінь — «взяли та померли»! — достатньо. Виходить, біля витоків лежала звичайнісінька образа та бажання помститися Богам. Шкода, шкода… Добре хоч, люди не знають. Такий мудрець, а такі неблагородні цілі.
— Чи не вам судити про цілі?
— А чи вам — піклуватися про щастя інших? — мовив у відсіч оповідач. — До того ж, наші сеанси не скінчилися, пам’ятаєте? Завтра останній. От і давайте його дочекаємося, а там уже вирішите, що до чого.
Суур Чраген знехотя кивнув.
— А книжку я заберу, — спокійно та просто повідомив Мугід. — У вас все одно залишається переклад.
Оповідач пішов.
— Як на мене, він так нічого і не пояснив, — ображено вимовив я. — Вам не здається?
«Академік» знову витер лисину.
— Мені вже досить. Дякую за переклад, парубче, — він відібрав у мене блокнот і виходячи додав: — Сподіваюся, те, що відбулося тут, залишиться між нами. Даремно ви не прислухалися до тієї моєї поради бути обережнішим.
Я вискочив із кімнати майже відразу слідом за сууром і помчав униз, сподіваючись наздогнати Мугіда. Той стояв на першому поверсі та перемовлявся з кимось через двері. Як з’ясувалося, з рятівниками.
Я дочекався кінця розмови і підійшов до старого:
— Даруйте, але у мене до вас запитання.
— Га? — він поглянув кудись повз моє ліве плече. — Слухаю.
— Зі мною у коридорі була сумка. Що з нею?
Оповідач розвів руками:
— Чесне слово, не знаю. Одначе, гадаю, дирекція готелю сплатить вам компенсацію.
Не потрібно мені компенсації! У дирекції і грошей таких немає.
Проклинаючи все на світі, я рушив на дзвіницю, дивитися, як працюють рятівники. А що ще залишалося робити?
Тут зібралася решта сприймачів, навіть устиг піднятися Чраген. Внизу біля дверей юрмилися люди в спецкомбінезонах, кахикали двигунами вантажівки, з яких працівники поступово витягали обладнання: троси, блоки та інший мотлох.
— Вважаєте, я помиляюся? — тихо запитав «академік», котрий стояв праворуч від мене. Я подивився на нього: уявіть лише, він — суур!
— Не знаю, — лишалося тільки знизати плечима. — Не мені вирішувати.
Він наче поперхнувся цими словами. Уважно подивився на мене, але нічого не відповів.
— Не бажаєте поділитися враженнями? — бадьоро поцікавився Данкен.
Я похитав головою:
— Ні, але ж ви на це і не сподівалися.
Журналіст посміхнувся:
— Сподівався. Хоча й чекав, що скажете щось подібне. Але у мене до вас ділова пропозиція. Наскільки я розумію, вашу сумку так і не повернули? А можна спробувати.
— Ще раз іти у цей коридор, — я здригнувся. — Ні, звільніть від такої честі. До того ж, у нас просто немає часу. Завтра останній день.
— Правильно, — погодився журналіст. — Однак ви дещо не врахували. По-перше, коридор цей мусить мати вихід десь поблизу Ханху. І ніхто не каже, що потрапити до тунелю можна лише з вежі, га?
— Минуло занадто багато років. Хід напевне занедбано.
— А це вже другий момент, котрий ви не врахували, — задоволено заявив журналіст. — Я обстежив двері, які ведуть у коридор. Там дуже гарно змащені завіси як для занедбаного ходу, вам не здається?
Мені нічого було заперечити.
— Отже, згода? — наполягав писака.
— Припустимо. Але ж ви пропонуєте свою допомогу аж ніяк не з альтруїстичних міркувань?
Він розвів руками:
— Каюся, так. Мені потрібна розповідь про те, що сталося. Докладна. Звичайно, анонімність буде забезпечена.
— А якщо я відмовлюся?
Данкен хмикнув:
— Будь ласка.
І цей проноза відшукає мою сумку разом із матеріалами. Хоча, з іншого боку, цим можу зайнятися і я, тільки без допомоги Данкена. Гадаю, Хінег зрозуміє, що до чого, і відрядить на допомогу своїх людей.
— Відмовляюся, — мовив я. — Що далі?
Журналіст знизав плечима:
— Нічого. Вважайте, я програв.