— Чекати, доки не надійде підкріплення! Не пропускати! Кістьми лягти, але не впустити!
Позаду хтось поплескав його по плечу:
— Ось і добре, братику. А тепер, топай звідси.
— Що?! — зайшовся від гніву Кен. — Якого демона цей плутається зараз під ногами?!
— Я сказав вали звідси! — гаркнув Мабор. — Гадаєш, хлопець сам зможе всіх на ноги підняти та організовано сюди направити? Маю сумніви!
Кен мусив визнати, що Скажений має рацію. Він презирливо сплюнув та відштовхнув його, поспішаючи нагору.
/зміщення — промінь світла увігнався під двері, наче голка — під ніготь жертви/
Повідомлення хлопця всіх приголомшило. Однак пана Лумвея не даремно було призначено Хранителем Північно-Західної. Разом із Тессою та кількома офіцерами, які якраз перебували на дзвіниці, він вирушив униз.
Тим часом Ув-Дайгрейс підійшов до бійниці, і голос його знову розлився ущелиною.
— КОРОНОВАНИЙ!
Хмарина надсадно загула і викинула кілька багряних щупальців.
— КОРОНОВАНИЙ! ТИ НЕ СМІЄШ СЛУХАТИСЯ РАФА-АЛ-МОНА, БО ЗГІДНО З ДАВНЬОЮ УГОДОЮ ТИ МУСИШ ЗАХИЩАТИ КРІНУ.
Хмарина продовжувала гудіти. Потім вона затрусилася і почала рвучко пульсувати, промені-щупальця витягнулися і зростали, опускаючись усе нижче та нижче, аж до ущелини.
Талігхіл перехилився через парапет, щоб краще бачити. Хоча він зовсім не був переконаний, що захоче це бачити.
Мала фігурка Рафаал-Мона замахала руками:
— НІ! НІ! ЗРЕШТОЮ, ЦЕ Я ЗАКЛЯВ ТЕБЕ — Я, ГРАВЕЦЬ! ТИ НЕ МОЖЕШ…
Слова несподівано обірвалися — один з променів добрався до колишнього торговця і обійняв його з усіх боків, наче гігантський ковпак. Потім із блискавичною швидкістю щупальце підтягнулося догори і щезло у хмарині. Гудіння зазвучало інакше.
— ТЕПЕР ІДИ ГЕТЬ! — наказав Ув-Дайгрейс.
Але демон не бажав цього. Він почав обертатися, розкручуючись і розростаючись, закриваючи собою півнеба. Кольори Коронованого помітно потемнішали, а на щупальцях несподівано виникли чи то гачечки, чи то присоски — не розгледіти. Втім, Талігхіл і не прагнув до надмірної конкретики.
— Я НАКАЗУЮ: ЙДИ ГЕТЬ!
Пресвітлий здригнувся від тону, яким це було сказано. Він із жахом подумав, що забажай жрець Бога Війни залишатися тільки верховним жерцем і при цьому неофіційно керувати державою, Талігхіл підкорився б без тіні опору — такому голосу неможливо не підкоритися.
Однак хмарина продовжувала рости, змахуючи щупальцями і простягаючи їх навсебіч. Ось одне впало на когось, хто стояв біля бійниці Північно-Східної: далекий скрик, і відросток втягується у «тіло» разом зі здобиччю. Здобич уже не розгледіти.
— НУ ДОБРЕ Ж!
Мені здається, він блефує, — тоскно подумав Талігхіл. Страшно хотілося жити.
— Я ТЕБЕ ПОПЕРЕДЖАВ, КОРОНОВАНИЙ! МИНУЛОГО РАЗУ ТИ ВІДБУВСЯ ЛЕГКИМ ПЕРЕЛЯКОМ. ГАДАЄШ, ЗА МИНУЛІ СТОЛІТТЯ Я ВТРАТИВ СВОЮ СИЛУ, ГА? ЛОВИ.
I Ув-Дайгрейс метнув у небо ніж, вихоплений із нарага. Це так нагадувало якусь дешевеньку пантоміму, що Талігхіл не стримався і зареготав. Він розумів, наскільки близько зараз від смерті, розумів, але не міг стриматися.
А ніж тим часом летів та летів, хоча давно вже мав би впасти; він летів, і між туманно-сріблястим колом, що оберталося, та Ув-Дайгрейсом проявилася, натягнулася та зміцніла блискуча жовта нитка; він летів, цей клятий метальний ніж, летів усупереч усьому, і увіткнувся таки у Коронованого якраз тоді, коли той витягнув щупальце в бік Північно-Західної. Нитка між Богом Війни та ножем раптово набрякла, по ній пробігла могутня хвиля, що випромінювала нестерпно-яскраве сяйво; сяйво досягло демона і ввійшло у його «тіло» — і там вибухнуло новонародженим сонцем. Талігхіл упав на підлогу і заплющив очі. Поруч впало тіло Ув-Дайгрейса.
— Ну от і все, — тихо прошепотів хтось, і правитель із запізненням зрозумів, що це голос Тієліга. — Я дійсно трохи розгубив свої сили за минулі століття, але ж він про це не знав, чи не так?
Талігхіл підвівся і з подивом поглянув на Бога Війни, який лежав розпластаний поруч.
Із неймовірним напруженням, від якого налилися жили на блідому лобі, Ув-Дайгрейс підвів голову і подивився на Пресвітлого.
— Підніми мене, — наказав він, і хоча це звучало зовсім не як «ПІДНІМИ МЕНЕ», правитель підкорився.
Він перекинув Бога на спину і підтягнув до стіни, присунувши так, щоб Ув-Дайгрейс міг сидіти.
— Ось так значно краще, — мовив Бог. — А тепер йди, мені слід відпочити. Боюся, із хумінами вам доведеться розбиратися самостійно. Я надовго вибув із гри.