— Гадаю, досвідченіших, варто б на стіни, — пробурчав він. — Щоб цих втримати — особливої вправності не треба.
— Добре, бери десяток та йди, будеш за головного, — звелів Шеленгмах.
— Але…
— Жодних «але»! Наказ є наказ. Давай, давай, ворушися!
У цей час хуміни посунули в чергову атаку. Скажений буквально в останню мить встиг прикрити Трипалого щитом — в обтягнене шкірою дерево вп’ялася стріла.
— Ризикуєш, — похитав головою десятник. — Могло ж і в тебе.
— Я так по-дурному не здохну, — відрізав Мабор. — Давай, тримайся! Що ж вони так поперли, тварюки?!
Ні про який там розподіл зараз не могло бути й мови. Ось відкотиться ця хвиля, тоді…
Але тепер хуміни рубалися серйозно. Солідно. Таку атаку не втримати, найкраще, що можна зробити — поступитися дорогою. Але нема куди та й ніколи. Солдати потроху почали здавати позиції, хоча найжахливіше було не це. Мабор бачив: переляк та розгубленість, викликані таким лютим натиском, починають переважати у гарнізонних над рештою почуттів.
Шеленгмах теж це відчув. Він скочив на сходи так, аби його бачили, й закричав щось про гідність та перемогу і, звичайно ж, про Богів.
Що саме — Мабор так і не зрозумів. Скажений уже помітив десяток хумінських лучників, які цілилися у Трипалого. Якщо його зняти — все, оборона розпадеться на шматки, наче гнилий візок, на який вантажать руду. Мовчки, дико Мабор вигнувся у стрибку й збив цього клятого бовдура. Позаду із подвоєною люттю схрестилися клинки — людей надихнули слова Трипалого.
А перед очима Скаженого були брудні східці та чиїсь чоботи. Він підняв погляд, відкочуючись від здивованого десятника, побачив Кена. Щось не давало перевернутися на спину, але й на череві валятися не хотілося. Мабор так і завмер на боці.
— Привіт від ліжкового клопа, братику! — глумливо проказав він. — Будеш в Ув-Дайгрейса, передавай вітання Розумникові та Базіці, та й решті хлопців.
Кен подивився на Шеленгмаха:
— Це кінець.
— Так, — мовив десятник. — Але він хоробро бився. І я гадаю…
— Я кажу про інше, — перебив Клинок. — Із півночі підходить ще одне військо. Це кінець.
Він витяг із піхов відточений до неймовірної гостроти меч та спустився до тих, хто бився, — спустився з тою байдужістю, за якою завжди ховається смерть.
/зміщення — сотні рухливих вогників на горизонті/
Відштовхували драбини до несамовитості, до ниючих м’язів та очей, що сльозилися від диму, — та все одно хтось закріпився. І звуки труб, що хрипіли внизу, коли вже можна було розгледіти військо, котре невідомо звідки, наче привид, з’явилося тут, — звуки видавалися злостивою насмішкою над усім, що було. І над усім, чому так і не судилося «стати».
Талігхіл із гіркотою подумав, як несправедливо все це. Стільки пережити… і все одно помирати, знаючи, що надії немає ні для тебе, ні для тих, хто позаду. Але навіть у ці хвилини він, — зі злістю, що несподівано прокинулася, — все одно відштовхував ці кляті драбини, а коли на поверсі з’явилися хуміни, витягнув клинок та взявся до діла. Він мав великі сумніви, що потрапить у володіння Ув-Дайгрейса (до того ж, Бог Війни лежить зараз обезсилений, на дзвіниці), але на кращу смерть не можна було й сподіватися. Він загине гідно. Він…
/зміщення — в осяяне вогнищем коло вбігає бліда захекана людина/
Дзвонар був украй збентежений тим, що сталося. Сторожко він спостерігав за Богом, що лежав, присунутий до парапету.
Північно-Західна тремтіла вогнями та криками, всюди билися та вмирали. Звідси, із дзвіниці, можна було бачити, що те ж відбувається і в Північно-Західній.
Несподівано Ув-Дайгрейс ворухнувся. Наче почув чи відчув щось дуже важливе. Дзвонар наблизився до нього, аби виконати всі побажання Бога.
— Я сам, — тихо мовив той та іронічно хмикнув. — Не треба мене стерегти. Навряд чи хтось спроможний завдати мені шкоди.
Напружившись, Бог Війни підвівся та визирнув у бійницю.
— Бачиш? — запитав він дзвонаря, вказуючи кудись у далечінь.
Дзвонар подивився: там насувалися вогні, багато вогнів.
— Хуміни? — відчуваючи у грудях смертельну прохолоду, запитав він.
— Ніщо, нічогісінько не залежить тепер від Богів, — пробурмотів Ув-Дайгрейс, дивлячись у темряву. Схоже, він навіть не розчув запитання. — Ну ось, ми гарно побилися, струсонувши діряве полотно реальності, а все одно останнє слово за людьми.
— Це хуміни?! — переходячи на крик, знову запитав дзвонар.
Бог Війни здивовано поглянув на нього: