— Ні. Не хуміни.
/зміщення — зламаний у двобої клинок/
Коли Обхад знову прийшов до тями, вже розвиднювалося. Він лежав на носилках, залишених на землі, навколо валялися кам’яні уламки. Руки та лоб вимазані чимось липким. Придивився — кров. Щоправда, лише глибокі подряпини.
Неподалік тріщало вогнище. Чомусь сотника не присунули до тепла, і тепер Обхада хапали дрижаки. Підвівшись на ліктях, він огледівся: нікого. Лише затухає, слабшає багряне полум’я.
Тисячник поповз туди. Із запізненням зрозумів, що бачить не звичайне вогнище. Втім, яка різниця.
Він дістався нарешті до полум’я й ліг поряд, обличчям догори — дивитися у небо. Судячи з усього, день обіцяв бути ясним, теплим.
Прокинулись та засюрчали в траві коники, зашурхотіла ящірка. Обхад лежав та чекав, невідомо кого й чого. Останнім часом йому рідко вдавалося як слід роздивитися небо. А ось у дитинстві любив. Жував гіркуваті стеблинки, спостерігав за птахами, відгадував, яким звіром прикидається хмаринка. Мріяв… Про обов’язок, про честь, про подвиг. Про дурниці різні. Жити ось лише нещодавно навчився, тільки нещодавно зрозумів: і обов’язок, і честь — невід’ємний шматочок іншого життя, — без них — ніяк, та й тільки з ними довго не протягнеш.
Вітер змінився, і потягнуло ядучим димом. Він трохи підвівся, аби відповзти, й помітив людей, що прямували до нього.
— Ну що там? — запитав жадібно, варто було їм лише наблизитися.
Ха-Кинг присів поруч:
— Вибач, що залишили тебе. Але батька вбило каменем, ми прощалися; потім необхідна була наша допомога в Кріні. Хуміни відступили.
— А тепер розповідай по порядку, — звелів Обхад.
І весь той час, поки його вантажили на носилки й несли до селища, тисячник слухав.
… Коли хуміни прорвалися підземними коридорами, переважна більшість захисників веж відтягнулася до нижніх ярусів. Однак, як з’ясувалося, це був лише відволікаючий маневр. Насправді вони готувалися до штурму Північних іззовні.
Приставними драбинами їм вдалося вдертися у Північні. Але у цей час всі побачили невідоме військо, котре швидко посувалося до ущелини з півдня. Це прийшла допомога з Гардгена; Армахогу таки вдалося зібрати необхідну кількість війська, й він ризикнув атакувати Кріну всупереч попереднім планам.
Деякий час південці ще трималися, але потім піддалися паніці (не останню роль у цьому зіграло й розвтілення Оберігаючого). Загонам, які вдерлися до Північних коридорів, дихали у потилиці воїни Армахога, відіслані у тунелі. Хумінів на нижніх поверхах перебили легко й зайнялися тими, хто штурмував. Скинувши південців із драбин, ашедгунці самі скористалися ними, аби опинитися в ущелині. Затиснуті з обох боків, хуміни намагалися втекти. Але горці, які своєчасно прибули з півночі, замкнули ворога у Кріні; вижити вдалося небагатьом. І Хуміндар тепер нічим не загрожував своєму північному сусідові.
— Якось не віриться, що все це правда, — зауважив Обхад, коли Ха-Кинг скінчив розповідь. — Просто неймовірно!
— Найнеймовірніше те, що ти вижив, — хмикнув ятру. — Хочеш, аби тебе лікували співвітчизники чи залишишся у нас?
— Краще співвітчизники, — слабо посміхнувся тисячник. — Бо, мабуть, хвилюватимуться.
— Добре, — кивнув горець. — Я накажу людям, вони попередять Пресвітлого.
— Зачекай, — зупинив його Обхад. Він нарешті зважився. — Скажи, ти той самий Ха-Кинг, який років із двадцять п’ять тому сміявся з одного солдатика із гарнізону? Він прийшов сюди, коли місяць був уповні і… ну…
— Боюся, що ні, — знизав плечима ятру. — Вибач. Я народився та тривалий час жив на південному боці, за Анг-Силібом. Сюди перебрався років з десять тому. А що?
— Та ні, нічого, — тисячник усміхнувся. — Так, пригадалося.
/зміщення — виблиск роси на вкритих мохом каменях вежевої стіни: криштально-багряні краплини/
До світанку Талігхіл дрімав, сидячи біля захопленої катапульти, вкрившись плащем. Поруч пильнував невсипущий Храрріп.
Сонце нарешті підповзло до неба та висунулося з-за горизонту червонястим краєчком. Крізь дрімоту Пресвітлий почув, як хтось наблизився до них.
— Вставайте, вже час, — сказали охоронець.
Він знехотя розліпив повіки та з недовірою витріщився на знайому постать.
— Мабуть, я залишу вас, правителю, — повідомив Ув-Дайгрейс. — Незабаром храму доведеться шукати собі нового верховного жерця.
Талігхіл нерозуміюче кивнув.
— Не знаю, чи скажуть вам, — провадив Бог Війни, — але сьогодні вночі ви билися дуже мужньо. Хоча я, особисто, як слід відлупцював би вас.
Пресвітлий здивовано поглянув на Ув-Дайгрейса.