— Так, але для когось вона може скінчитися раніше.
Він присів на найближчий стілець і запитав:
— Що вирішили із… каторжниками?
Войовниця розповіла.
Брат ствердно кивнув, наче сподівався почути щось подібне.
— Послухай, Тессо, ти замислювалася над тим, що відбувається?
Вона запитально подивилася:
— Що ти маєш на увазі? Війна.
— Правильно, правильно. Я про інше. Про те, на чиєму ми боці, ми, Вільні Клинки. Ми… вже дуже давно не наймалися на службу до Пресвітлих, настільки давно, що я ладен був зараз сказати «ніколи». Укрін знає це краще за мене, але і я трохи розбираюся. Ми завжди були вільними найманцями — не кривися, я знаю, що тобі не подобається це слово, але це правда — досі ми були вільними найманцями. І вже, безперечно, ми ніколи не об’єднувалися під чиїмось керівництвом.
— Це камінь у мій город? — тихо запитала Тесса.
Кен похитав головою:
— Ні, звичайно, ні. Я просто кажу: з Братством щось відбувається.
Войовниця знизала плечима:
— Нічого дивного. Часи міняються, змінюються й люди. Ти боїшся цього? Для мене це несподіванка, я ніколи не вважала тебе запеклим прибічником дотримування всіх традицій, які Братство встигло нажити за минулі роки.
— Є традиції і є Традиції. Якщо почати порушувати останні… — Кен замовк.
— Життя не стоїть на місці, Кене. Ти знаєш.
Він замислився, спершись підборіддям на кулаки.
Наступну Кенову фразу Тесса зрозуміла не відразу, бо той зненацька заговорив про інше.
— Він має рацію. Він не помиляється у головному. Я тут не задля нього, ні. Розумієш, Сестричко, коли мати вмирала, вона просила мене подбати про наймолодшого. Середнього вже тоді не було… — ти знаєш, Сестричко. Тож просила подбати…
— Ти і дбаєш, — закінчила Тесса.
— Дбаю. А він знає… ну, коли й не знає, то здогадується. Він завжди був кмітливий.
Кмітлива гадина, — подумалося їй. — Я, мабуть, молитимуся Ув-Дайгрейсові, аби забрав Скаженого до себе. Це найкращий вихід для всіх нас; певно, саме тому ми можемо на нього не розраховувати.
— Нічого, Кене. Там побачимо.
— Правильно, Тессо. Завтра стане легше, розпочнеться бій, тоді — не до думок.
Войовниця кивнула. Бій — це добре. До нас, щоправда, навряд чи докотиться, принаймні — завтра-післязавтра.
— До речі, не забувай, будь ласка, про те, на яких умовах ми тут, — сказала вона якомога недбаліше. (Ще в столиці домовилися про розсекречений план Талігхіла згадувати тільки натяками. Навколо могли бути — напевне й були — уважні вуха та пильні очі).
— Я подбаю, — пообіцяв Кен.
— І, — пригадала Тесса, — приглянь також за тим хлопченям, Кейосом.
— Моя помилка, що він тут.
— Помилки ділитимемо, коли виберемося звідси, — різко та жорстоко підсумувала вона.
— Правильно, — погодився Брат. — На добраніч, ватажку.
Тесса дивилася на зачинені за Кеном двері, і в роті було сухо та гірко, наче від не випитого до дна трунку.
/зміщення — відблиск на вигині келиха/
Бред Охтанг чекав до світанку. Потім ще трохи, хоча вже розумів: Гуку Нівілу з якихось причин не вдалося виконати завдання. Тепер… що хочеш, те й роби.
Але біда в тому, що він змушений був робити те, чого не хотів. Він не хотів посилати своїх людей у пастку, якою, без сумніву, була Кріна. У тебе немає вибору, данне.
Нол Угерол заявився
/по звіт/
із питаннями, тільки-но Бред поснідав.
— Нехай буде з тобою Оберігаючий.
— Нехай буде, — втомлено погодився Охтанг. — Ти розмовляв із ним, Співрозмовнику?
Жрець похитав головою:
— В цьому немає необхідності, данне. Його вказівки чіткі та недвозначні. Ми мусимо поквапитися. Ми повинні сьогодні ж увійти в ущелину і рушити далі.
— Скажи, Співрозмовнику, ти не думаєш, що в Кріні на нас, напевно, очікує засідка? що півничани не дурні й знають про наші плани, про наш похід? що вони готові до зустрічі з нами тут, у цьому найзручнішому для них місці своєї країни?
Нол Угерол опустив повіки й поблажливо стулив губи.
— Звичайно, так і є. Але з нами — Оберігаючий.
Вони також мають Богів, бовдуре!
— Так, це важливо.
Жрець скрушно похитав головою:
— У твоїх словах відчувається зла іронія, данне. Не хочеться сумніватися в твоїй вірі.
— В моїх словах немає іронії, Співрозмовнику. В них тільки турбота про наших воїнів.
— Це справа Оберігаючого. Ти ж не хочеш сказати, що зробиш це краще за Бога?
— Звичайно, ні.