— Ні, вам не почулося, — підтвердив той. — Відлупцював би. Ви поводилися чудово — як воїн, але безглуздо — як правитель. Так, звичайно, якби ви не спустилися вниз, демонструючи приклад для наслідування, результат бою міг бути інакшим. Ви змінили його. Однак при цьому ризикували життям, а воно давно не належить вам, Пресвітлий. Воно належить Ашедгунові, і на майбутнє попіклуйтеся, аби не обкрадати власний народ.
— Дякую, — недоладно сказав Талігхіл.
— Нема за що. Я ж Бог, захищати віруючих — мій безпосередній обов’язок.
— Я ж невіруючий, — гірко вимовив правитель. — Скажіть, Тієліже… тобто…
— Можете називати мене й так, — знизав плечима Бог Війни. — Зрештою, яка різниця? Якщо вам завгодно втікати від дійсності — на здоров’я. Стосовно ж решти… Так, ви невіруючий. І, мабуть, ніколи не станете. Ми, Боги, не підходимо вам, правителю, ми не достатньо людяні за вашими мірками. — Він розвів руками: — Що поробиш? Але я захищав Ашедгун, а не особисто вас, отож не турбуйтеся — все гаразд. Ви майже нічого мені не винні. Хіба що… Знищіть махтас.
— Але чому?
Губи Бога Війни скривила іронічна посмішка:
— Там, де віруючий каже «так», атеїст вигукує «чому»! Рафаал-Мон не просто завдав серйозної шкоди вашій скарбниці, що напередодні війни могло суттєво вплинути на хід кампанії. Гравець ще й підсунув вам гру Богів. Ви ж не прагнете стати Богом, Талігхіле? Бачу, ви здивовані…Звичайно, я кажу не в прямому значенні. Махтас призначено для Божественного мислення, котре змушує знехтувати меншим заради більшого, навіть, коли йдеться про людські долі. А вам це не подобається, чи не так? Вам взагалі осоружна сама ймовірність такого вибору. Махтас привчає до єдино можливого — з його позицій — варіанту. Вам таке не підходить, правителю.
— Але чому ви власноруч не знищили гру?
— Мені було цікаво, як ви будете поводити себе у цій війні. Пам’ятаєте? — я Бог. Ви перешкодили мені тоді, у жовтій кімнаті, а потім не було нагоди. Не хотів видавати себе.
— Я зроблю це, — пообіцяв Талігхіл.
— Ось і добре, — підсумував Ув-Дайгрейс. — Богам — Богове, а людям — людське. Мені залишається тільки попрощатися.
— Назавжди? — охриплим голосом спитав Пресвітлий.
— Подивимося, — відповів Бог Війни. — Побачимо. Живіть, із…
Певно, він хотів сказати «із Богом», але лише усміхнувся:
— …З миром.
Й пішов, обережно обходячи тих, хто помер, та тих, хто заснув.
Талігхіл провів його поглядом й роздивився навкруги.
Вчора, у запалі битви, він опинився далеко і від веж, і від своїх воєначальників. У темряві відшукати когось здавалося малоймовірним, до того ж, Пресвітлий страшенно вимотався після бою. Тому він і залишився біля захопленої катапульти аж до ранку. Те, що особу правителя охороняв один Храрріп, аж нітрохи не завадило Талігхілові продрімати до світанку. Тепер він мав намір відшукати штаб Армахога, розташований, напевне, біля північного входу до ущелини. Можна було, звичайно, повернутися у Північно-Західну, але такий варіант не влаштовував. Він твердо вирішив, що залишить Кріну інакше, ніж через підземний коридор.
Навкруги лежали і живі, і убиті. Вранішні промені сонця будили тих, хто міг прокинутись, і люди підводилися, мружачись від яскравого світла. Вже лунали команди десятників та півсотенних, котрі скликали солдат. Драбинами з веж спускалися ті з бійців, кого перемога зустріла нагорі. За наказом офіцерів вони заходилися стягати в окремі купи трупи ворогів та померлих товаришів.
Талігхіл гукнув солдата, що пробігав неподалік.
— Приглянь за катапультою, — наказав. — Аби не розібрали на дрова. Відповідаєш особисто переді мною.
— А ти що за пан? — зневажливо-добродушно запитав солдат. — Чи не Пресвітлий часом?
Правитель втомлено відмахнувся:
— Може й Пресвітлий. Коротше кажучи, дивись, аби цю машину не зіпсували, второпав?
— Добре, — кивнув солдат. — Боги з тобою — пригляну. А то ще виявишся якимось високим паном — вибачайся потім.
— Що, я настільки не схожий на себе? — запитав Талігхіл у охоронця, коли йшли до північного виходу з Кріни.
— Настільки, Пресвітлий.
Талігхіл провів долонею по обличчю — на руці залишився бруд та скипіла кров. Дивно, що він досі цього не помітив.
До штабу їх підпустили не одразу. Спочатку вартові довго з’ясовували, якого, власне, демона, ці двоє приперлися та вимагають провести їх до старегха. Потім з шатра визирнув сам Армахог, чию увагу привернули гучні голоси; він переконав вартових, що все гаразд і ці люди насправді ті, за кого себе видають.