Выбрать главу

Однак на порозі її зустрів низенький чоловічок із блискучою від поту лисиною, який увесь час мружився.

— Стороннім вхід заборонено, пані, — непохитно заявив він. — Готуємося до евакуації хворих, отож будьте ласкаві піти й не заважати.

— Але…

— Потім, потім, — він відштовхнув її та зачинив двері.

Ну і ну…

Тесса мугикнула, хоча й мусила визнати, що лікар має рацію.

— Радий, що ти вціліла!

Вона здригнулася та повернулася. Не сказала б, що це взаємно.

Сог в’їдливо посміхнувся:

— Добрячий бій. Я, зізнатися, вже почав молитись Ув-Дайгрейсові.

— У тебе знайшовся час?

— Слушне запитання, — Брат знизав плечима. — Насправді, як виявилося, можна одночасно і молитися, і битися. Життя змушує і не на таке, чи не так?

Він озирнувся, перевіряючи, чи не має поруч когось, здатного підслухати:

— До речі, про життя. Шкода, що мені не вдалося скористатися твоєю послугою. Звичайно, казати про померлих погано не прийнято, але — на жаль — саме Тогін завадив мені розібратися зі Скаженим. Втім, гадаю, у мене ще є шанс.

— Гадаю, ні… Що?..

— Мені шкода, правда. Я не знаю подробиць; запитай, якщо хочеш, у Гайхіла — це син Хранителя Південно-Східної. За наказом Шеддаля Шрамник приглядав за ним.

Тесса закусила губу, намагаючись стримати зойк.

— До речі, не підкажеш, де я можу знайти Скаженого? — поцікавився Клинок. — Не хотілося б відкладати.

— Послухай, Соже, за що ти мстив йому?

— Ну, Сестричко, це вже тебе не стосується. Це наша особиста справа — його та моя. То де я можу знайти Скаженого?

— Не знаю, — войовниця похитала головою. — Запитай у Кена. Він ховав тіло.

Вона не стала чекати реакції Coгa, просто пішла коридором, не розбираючи, куди саме прямує. Потім сіла на сходинки, притулившись до поруччя, аби не заважати людям.

Що ж, значить, того хотіли Боги. А можливо, вона просто втратила всі права на Тогіна. Тесса ж дозволила собі забути про нього, не зробила спроби зрозуміти та прийняти його нового, а знаходила тисячі дрібних хитрощів, аби відкласти зустріч на якомога довше.

Ось, відклала. На найдовший з усіх можливих строк. І куди тепер?

Вона зрозуміла, що необхідно знайти цього хлопчика, котрий був із Тогіном в останні хвилини, розпитати… хоча ще й сама не знала, що ж, власне, питатиме.

Але й вічно сидіти на сходах не вийде.

Пошуки знову привели її до лазарету. На грюкання відчинив той самий лікар, котрий, незважаючи на проблеми з зором, войовницю таки упізнав. Він почав голосно й роздратовано розказувати про елементарну чемність, неповагу до хворих, і зрештою, він не зобов’язаний терпіти…

— Даруйте, — Тесса рішуче перервала нескінченний водограй слів, — мені потрібен Гайхіл.

Лікар замовк і підозріло примружився.

— Ви не помилилися?

— Ні, не помилилася. Мені потрібен син Хранителя Південно-Східної.

— Заходьте, — він пропустив войовницю та зачинив двері. — Що привело вас до хлопчика?

— З ним був Тогін.

— Той «везунчик»? Пам’ятаю… Хоробра людина, дуже любив дітей, хоча по ньому й не скажеш: похмурий, увесь у шрамах.

Провівши войовницю, лікар зупинився біля малих дверцят і постукав:

— Гайхіле, до тебе прийшли.

— Це ви, пане Дулгіне? Заходьте, не зачинено.

— Добридень, Гайхіле. Ця пані знала пана Тогіна.

Хлопчик подивився на неї:

— Ви — Тесса?

— Так, — схвильовано підтвердила Сестра. — Він… він щось казав про мене?

— Я залишу вас удвох, — втрутився лікар. — Справи, знаєте…

— Він щось казав? — повторила питання Тесса.

— Він залишив вам листа.

Войовниця узяла до рук цупкий аркуш, але читати не стала.

— Як це сталося?

Гайхіл посмутнішав.

— Тієї ночі, — сказав він, — тієї ночі, коли пан Шеддаль наказав частині війська піти, ми пішли разом із ними. А там була пастка… — ну, ви, певно, знаєте. І… він врятував мене. А сам помер.

Тесса мовчки кивнула — потрібні слова не відшуковувались.

— Але знаєте, пан Укрін провів Прощання. І з Тогіном — теж. Мені здається, він зараз в Ув-Дайгрейса — Тогін.

Вона знову кивнула і розгорнула листа.

Вірші.

Він раніше ніколи не писав віршів.

«Даруй мені, я твій турбую сон останнім ритуалом безнадії. Приречений, я твій турбую сон — останнього листа пишу тобі я. Незваний гість, ввійду до тебе в дім, щоб хоч на мить у пам’яті ожити. Забутий гість, ввійду до тебе в дім, благаю: „Спроможися розлюбити!..“ Палають вежі. Полум’я танок нагадує дві наші — різні — долі. Благаю: „Не забудь мене…“ Я знов колись прийду побачитись з тобою».