/зміщення — падає шмаття землі/
— Добридень, Кейосе.
Хлопчина обернувся:
— А-а, це ви…
— Я.
Сог вказав на низенький пагорб свіжої землі:
— Мабор?
— Так. Мабуть, треба було як усіх, на вогнищі, але Кен сказав, що зробить по-своєму. Я ось думаю: чи потрапить він до Бога Війни, чи ні? Все ж, без Прощання і… ну, взагалі…
— Потрапить, — заспокоїв Сог. — Ти… йди, добре?
Провівши хлопчину поглядом, Клинок опустився на землю поруч із могилою.
Ну, Скажений, ось і побачилися. Не чекав, певно. А-ах, неабиякий вийшов у нас із тобою герць. Мабуть, добре, що так усе скінчилося.
А то довелося б тебе вбити — просто задля збереження таємниці. Хоча, кому вона зараз потрібна, таємниця? Все ж зірвалося.
Не справа це для Вільних Клинків — плекати інтриги, цілити у старегхи або у правителі. Рилом не вийшли. Навіть Укрін, наш байстрюк-Пресвітлий без дару, але з мертвим батьком-Руалніром, навіть він виявився не здатним своєчасно второпати, що до чого.
Сподівалися ослабити військо — не вийшло. Думали «дістати» Талігхіла — не склалося, потрапили в іншу вежу. Гадали допомогти хумінам — виявилося, кишка тонка. Ми, бач, пам’ятаємо, що таке «честь» та «обов’язок». Хто б міг подумати!
А-ах, Скажений, не втрапив би ти тоді до рудників… Але ж — втрапив. І з плану нашого — випав. А зайві язики нам ні до чого. Вбив би я тебе, так чи інакше.
Кістлявий встав, обтрусився і попрямував до шатра Армахога. Незабаром нарада.
/зміщення — недбале плетиво останнього ієрогліфа/
— Куди ти тепер, коли все скінчилося? — запитав після наради Кен. — Залишишся при дворі? Звичайно, це не моя справа, але стати дружиною правителя…
— Про що ти кажеш, — відмахнулася Тесса.
— Я бачив, як він на тебе дивився. І до того ж…
— Забудь. Навіть якщо… — вона зітхнула. — Забудь. Ця посада не для мене. Та й з’явилися деякі справи.
— Так?..
— У принципі, я не збиралася заводити дітей так рано, але все вирішилося само собою. Доведеться зайнятися вихованням одного хлопчика.
— За власною ініціативою? — здивувався Кен. — Замість Братства?
— Ти ж теж ідеш із Клинків, — зауважила вона. — А щодо ініціативи… — розумієш, його, у певному значенні, залишив мені Тогін. Та й Шеддаль просив доглянути. Кошти є, батько був людиною заможною. Але я не через гроші.
— «Шеддаль просив доглянути», — похитав головою Кен. — Увесь час забуваю, що ти на короткій нозі з сильними світу цього. Добре, гадаю, з тебе вийде непогана вихователька. І мати.
— Дякую. А ти — куди?
— В принципі, Дімицця казала щось про партнерство. Ділове, звісно. Та й за Кейосом варто було б приглянути. А можна податися до Хуміндару. Там, я гадаю, найближчим часом виявиться недостатність міцних чоловіків, котрі вміють вправлятися зі зброєю.
— …Та й на могилу матері слід з’їздити, — додав він.
— Не все так погано, Брате. Зрештою, ми живі.
— Не все так погано, Сестро, — погодився Кен.
ДЕНЬ ВІСІМНАДЦЯТИЙ
— Ось, власне, і все, — підсумував пан Мугід. — Південні вежі так і не відремонтували. З часом їх розтягли на камені ятру. Мабуть, легенди правдиві і Коронований так чи інакше підтримував вежі своєю присутністю. Або — не тільки присутністю… Північно-Східна з часом теж розвалилася — після підписання ан-тегу Кріна втратила стратегічне значення, і ремонтом ніхто не займався. А Північно-Західна збереглася, хоча й зазнавала потім неодноразової переробки. Заклали цеглинами прохід у неіснуючу Південно-Західну, балконні отвори. — Старий хмикнув: — якийсь заповзятливий ділок поцупив товкачики дзвонів. І так далі…
— А що сталося із Гайхілом, Тессою та іншими? — запитала пані Валхір.
— Що сталося? — здивувався Мугід. — Життя. Як вони його прожили — інше питання. Про Пресвітлого Талігхіла ви можете дізнатися з історичних хронік та й про багатьох інших — також. Решта… як завжди: радощів та скорботи приблизно навпіл. А ви, напевне, чекали неодмінно якихось пригод, битв та інтриг? — оповідач усміхнувся. — По суті, так було. Тим, хто залишився при дворі, вистачило й інтриг, і битв, а, наприклад, на долю Вільних Клинків випало достатньо того, що ви б назвали пригодами. Але про це я не розповідатиму. По-перше, бо це не стосується Кріни, а по-друге, тому що у кожної історії має бути кінець. Знаєте, тут ситуація схожа на споживання їжі: треба з’їсти стільки, скільки вимагає організм. Звичайно, якщо страва смачна, хочеться поїсти ще. Але тоді замість задоволення від їжі приходить перенасичення. Так і з оповіддю — головне вчасно зупинитись.