— Отже, панове, — закінчив він, підводячись, — дякую за увагу. Запрошую всіх за годину до Великої зали — дирекція готелю «Остання вежа» влаштовує прощальну вечерю. А завтра вранці приїде автобус.
Пани сприймачі залишали кімнатку. Я навмисне затримався. Пан Мугід обіцяв мені розмову.
— Сподіваюся, молодий чоловіче, ви надасте мені, так би мовити, право бути першим, — пожартував пан Чраген.
Я знизав плечима:
— Як вам завгодно.
— Ми поговоримо після вечері, — пообіцяв мені Мугід.
Я кивнув і залишив їх.
…Якось сама по собі втихомирилася та напружена атмосфера, що панувала у готелі майже із самого початку оповідей. Чи на нас подіяло те, що вхід тепер вільний, чи завершення сеансів, — але за вечерею ми жваво та привітно розмовляли, ділились враженнями. Незворушний зазвичай пан Мугід кілька разів усміхнувся і намагався жартувати — і йому вдавалося.
Після вечері довго не хотіли розходитися, але зрештою навіть Данкен визнав, що, мабуть, досить пізно. Разом із паном Шальганом вони пішли, голосно обговорюючи роль, котру зіграла в історії Ашедгуну захоплена в Кріні катапульта.
Нарешті я залишився сам. Замислено розглядаючи танок вогняних відблисків на якомусь гобелені, чекав.
Пан Мугід зайшов нечутно. Він перетнув залу і сів навпроти.
— Що ж, розпочнемо?
Я кивнув.
— Над чим ви розмірковуєте, пане Нулкере?
— Намагаюся підшукати першу фразу для нашої розмови, але всі видаються надто банальними. Похвалити вас за майстерне володіння метальними ножами? Запитати, чому не продовжили тих нотаток? Чи — чому дозволили дізнатися про те, про що я дізнався?
— На це якраз ви мали право, — зауважив він. — Оскільки я майже з самого початку вирішив використовувати — і використовував вас — у власних інтересах.
— От, зрозумів! — недоладно виголосив я. — От що не дає мені спокою. Як вам вдалося змінити обличчя? У оповідях ви — безволосий, а зараз…
Ув-Дайгрейс усміхнувся:
— Це не велика дивина. На таке нині здатен кожен, хто має трохи грошенят. Парик, пластичні операції тощо. Хоча я користувався іншими засобами.
— А що Чраген, він також здогадався?
— Уявіть, так. І пообіцяв від імені всіх суурів не чіпати оповідачів.
Я хмикнув:
— Цікаво, як він це собі уявляє?
— Повірте, є різні шляхи, — вимовив Бог Війни. — Зрештою, зараз ми не такі вже й могутні, якими були колись.
— Але ж можете оповідати.
— Можемо. Навіть іноді — як у вашому випадку — неочікувано пробуджуємо у сприймачів те, чого вже давно позбавлені всі люди.
— Робите нас на добу феноменоносіями.
— Звучить не зовсім правильно. Це ви стаєте, а не ми робимо. Оскільки, повторюю, це відбувається нецілеспрямовано, спонтанно, хоча ми і є причиною таких проявів. Усе залежить від особистої схильності людини і стану оповідача.
— Тобто Бога.
— Тобто одного із Других.
— А я, виходить, виявився найпіддатливішим для вашого впливу?
— Швидше, самим підходящим. Тут мене й охопила спокуса. Я бачив, що є мала, крихітна можливість змінити минуле. Якась частина мене противилася цьому, але принада виявилася занадто сильною. Я відмінив виклик рятівників і почав чекати.
— І змусили мене втекти, — підсумував я.
— Ні, на цей крок ви пішли самостійно. Одначе я вирішив, що ви самі допомагаєте мені цим. Між нами вже існував певний тонкий невидимий зв’язок, тому я знав, де ви знаходитеся. І мені вдалося оповідати просто туди, у тунель.
— А потім?
— А потім ви помінялися з Пресвітлим Талігхілом тілами. Такого я, зізнатися, не очікував. Але це зробило завдання простішим. Пресвітлий повернув ваше тіло у вежу, а я поміняв ваші свідомості місцями. І в цей час зробив спробу переконати його… ну, ви чули.
— Так, але як вам вдалося протистояти самому собі? І забути потім?..
Ув-Дайгрейс похитав головою:
— Повірте, це було нелегко. Але якби ми, Другі, не мали можливості свідомо викидати з пам’яті дещо з подій, котрі відбулися з нами, ми б, напевне, збожеволіли, — даруйте за каламбур. Отже, я просто наказав собі забути про цей епізод. Знав, що так треба. Інакше протиріччя просто розірвали б цю реальність.