До речі, про реальність. Ви не перший — та вам це, мабуть, відомо — хто намагається через оповіді роздобути правила та суть махтасу. Ця фірма з виробництва іграшок… — він похитав головою. — Я заважав засланим нею людям різними засобами. Повірте, хоч я й значно слабший, ніж був колись, мені вистачає сил на подібні дрібниці. Але вам, Нулкере, я скажу правду. Зрештою, ви знаєте досить багато, аби приховувати від вас такі незначні подробиці, — він посміхнувся. — Махтас — не просто гра, в котру слід грати Богам і не слід — людям. Коли в махтас грають такі могутні створіння, як Другі, вони несвідомо (чи свідомо) впливають на реальність. Чи — створюють нову, ігрову. Це дуже небезпечно. І скажу вам, приблизно ті самі результати можна отримати, якщо залучити до гри велику кількість людей. Ви ж пам’ятаєте мої нотатки? Люди також здатні змінювати реальність, тільки для цього їм необхідні спільні зусилля. Тепер зрозуміло, чому я кожен раз ставав не заваді вашим колегам?
Я скривився:
— Зрозуміло.
— Ходімо, — Ув-Дайгрейс підвівся, я теж, ще не знаючи, куди він збирається мене вести.
Ми залишили Велику залу і спустилися на перший поверх, де Бог Війни відкинув знайомий гобелен та відчинив двері:
— Заходьте.
Всередині, певна річ, було темно, тому я завмер на порозі:
— Уб’єте мене і залишите тут тіло?
Мабуть, у моєму голосі прозвучала не лише іронія, та Ув-Дайгрейс зробив вигляд, наче не помітив цього.
— Ідея, загалом, непогана. Шкода, що ви раніше мені не підказали. Тепер у мене дещо інші плани.
Він залишив двері відчиненими, аби світло електричних смолоскипів проникало до зали, де ми перебували. Тепер Бог Війни прямував до дверей із перехрещеними мечем та блискавицею.
— Сміливіше, — підбадьорив він мене. — Чи хочете змусити старого тягти ваше мертве тіло аж у самісінький коридор?
Я вклонився з усією можливою галантністю:
— Даруйте. Вже йду.
Варто було мені наблизитися, Ув-Дайгрейс прочинив двері та відійшов убік, даючи мені можливість стати поруч.
— Чого ми чекаємо?
— Зараз, — пообіцяв він. — Потерпіть трішки. Я подивився на нього, але змовчав. Дивно: лише зараз я усвідомив, що неподалік, простягни руку — доторкнешся, стоїть справжнісінький Бог, котрий колись, давно-давно, заснував династію Пресвітлих, вирішував долі світу… та й нині, власне, впливає на ці долі. І як же, мабуть, боляче йому залишатися простим оповідачем після всього, що трапилося!
Ув-Дайгрейс хитнув головою:
— Не треба. Жалість — скарб жебраків. А я не такий, навіть якщо і здаюся на перший погляд нещасним та всіма забутим. Повірте на слово.
— Утім, — додав він, — вірити на слово, навіть Богам, ви, люди, не схильні. Ось вам доказ.
Ув-Дайгрейс дещо театрально здійняв догори руки… але я не звинувачував би його за це.
В кінці коридора щось заворушилося. Воно поступово наближалося до нас, і я з жахом зрозумів: це мій старий знайомий.
Нечітка біляста постать.
Я трохи відсунувся назад, але Бог Війни поклав руку мені на плече:
— Не бійтеся. Ви вже зрозуміли, хто це. Він прийшов, аби попрощатися. І, до речі, не один.
Лише зараз я помітив, що слідом за першою постаттю до нас наближаються інші. Їх багато, дуже багато.
Постаті пливли у повітрі, то підіймаючись до стелі, то спускаючись до підлоги, а то й зависаючи десь посередині. Це було вражаюче видовище — мабуть, найгарніше з усього, що я будь-коли бачив. Чому? Та, певно, тому, що кожне з них, із цих примарних створінь, випромінювало спокій та привітність як до своїх товаришів, так і до нас із Богом Війни. Та вони й самі здавалися наполовину Богами, мудрими та всезнаючими, — котрі всіх люблять, все та всіх простили!
— Але… невже вони обмежені лише коридором? — запитав я в Ув-Дайгрейса з прикрістю.
— Звичайно, ні, — він невідривно дивився на них, — звичайно, ні. Просто там, далі, є прохід у інший світ, у інші… краї. Ви майже дісталися туди тієї ночі.
— Вам пощастило, — додав Бог Війни.
Утім, це я вже розумів і сам.
— Мабуть, я трохи поквапився — чи не так?
— Мабуть, так… Тепер ви впевнилися, що я не такий вже самотній та нещасний?
Мабуть, я ладен був з ним посперечатися. Коли вас так настійливо у чомусь переконують… Але, я просто кивнув. Зрештою, по-своєму він був правий.
ВІД’ЇЗД
Яскраво-жовтий гуркотливий автобус, випускаючи сизі клуби диму, зупинився перед готелем. Заглушивши двигун, він різко просигналив.