Стиха перемовляючись, ми почали спускатися сходами на перший поверх, де на нас чекав пан Мугід, оповідач «Останньої вежі» (за сумісництвом — її власник, хоча про це, певно, мало хто підозрював).
— Отже, панове, — урочисто мовив він, коли всі зібралися, — від імені дирекції я прощаюся з вами. Зізнатися, мені було приємно оповідати для вас.
Напевне, ми ніколи більше не побачимося — у вас свої шляхи, інші краї очікують на вашу появу. Але сподіваюся, мої оповіді принесуть вам користь. А навіть якщо і ні, коли ви лише отримали задоволення — що з того? Це теж важливо, панове.
Прощавайте, сприймачі, — він усміхнувся та виправив себе, — ті, хто сприйняли. Ідіть. Із миром.
Притримуючи спортивну сумку, котра частково змінила вміст (замість диктофона та замальовок там лежав старовинний фоліант «Феномен Пресвітлих»), я слідом за рештою подався униз, до автобуса.
Наздогнавши пана Чрагена, всміхнувся йому:
— Послухайте, ваша пропозиція щодо роботи ще має силу?
— Так, — сказав він, запитально дивлячись на мене.
— Чудово. Найближчим часом звернуся до вас.
Я гречно вклонився та наздогнав Карну.
— Звідки це? — здивувалася вона.
— Сумка? Повернув один спільний знайомий. До речі, передавав тобі вітання — щоправда, давньоашедгунською.
Решту шляху ми здолали мовчки. Я був певен, що Ув-Дайгрейс стоїть зараз на майданчику і проводжає нас поглядом, але обертатися не став: він міг образитися.
«Благаю: Не забудь мене…»
26.01,- 21.07.98 р… Київ
