— Орзе Вітіге, Енге Цулане. Поведете людей до ущелини. Залиштеся для отримання вказівок, решта — вільні.
Данн дочекався, поки наказ виконають, пройшовся шатром, намагаючись не зустрічатися поглядом із Вітігом — старшим з обраних (та й, до речі, старшим, ніж Бред; просто… так уже склалося, що Орз був менш лояльний до нового Бога, ніж Охтанг).
— Це перевірка, — сказав нарешті, зупинившись, данн. — Це перевірка, і тому від вас ніхто не чекає геройства. Ти і сам розумієш, Орзе. Я хочу побачити на що здатні півничани. Зробіть.
— Зробимо, — спокійно пообіцяв Вітіг. — Не турбуйся, Бреде. Якби більше часу…
Охтанг роздратовано перервав:
— Так, але часу немає. Співрозмовник передав мені чіткі та недвозначні накази Оберігаючого.
— Добре, зробимо, — повторив Орз. — Можна йти?
— Йдіть.
Офіцери вийшли з шатра і, впівголоса перемовляючись, попрямували до північного краю табору. Там на них уже чекали загони, що більше, ніж наполовину, складалися з перевдягнених рабів.
Сідаючи в сідло, Вітіг потайки поглянув на свого супутника. Шкода, якщо Енгові не вдасться вийти сьогодні з ущелини. У нього в Хуміндарі дружина і двоє хлопчаків. Гаразд, буде видно.
— Шикуйсь! Почати просування! Зброю не оголювати, але бути напоготові. Триматися ближче до середини.
Демона з два вийде у них триматися ближче до середини. Кріна — не рисове поле, а… раби вони і є раби. Та й воїни за таких умов також не дуже…
Вітіг глянув на небо. Прозоро-блакитної скатертини вже значно менше, її зіжмакали щелепи ущелини, щелепи з чотирма… ні, з п’ятьма іклами: чотири вежі та самотній бескид на ймення Коронований. Кажуть… багато чого кажуть. Забудьмо.
Кінь хропнув і скосив око на Орза. Той поплескав тварину по шиї та спрямував потроху вперед. Поспішати не варто. У вежах, напевне, помітили чужинців і, напевне, напружено спостерігають за двома загонами, які вторглися на територію Ашедгуну. Де межа, за якою зворотного шляху уже не буде? Який крок Орзового коня стане сигналом для стрільців, що завмерли на балконах та біля бійниць? Цей? Чи наступний?
В Кріні ховалася тиша — втекла від людей у вузьку щілину посеред гірського хребта, вмостилася, закрила голову великими пухнастими лапами й принишкла. А люди прийшли сюди, наздогнали її. І тиша тремтіла, як тремтить загнане у куток мишеня, тиша хотіла тільки спокою. Тиша…
Яка тут бридка тиша! Вона боїться і ладна втекти в першу-ліпшу мить, і кожна мить може стати «першою-ліпшою». Вже половину шляху пройдено, вже навис над нами Коронований, уже наближаються Північні вежі… коли ж?..
Тиша не витримала і закричала.
Вітіг не знав, що саме в цей момент останній воїн другого загону опинився в районі «дії» Південно-Західної. Дізнається потім… якщо дізнається.
Небеса розійшлися, але Оберігаючий не з'явився, а натомість звідти посипалися стріли та каміння. Ущелина за спиною Орза відгукнулася глухими криками та переляканим іржанням. Він смикнув повід й озирнувся, машинально здійняв руку, вихопив з-за спини щит і підняв його над головою. Щось гепнуло по вигнутій, обтягнутій бичачою шкірою поверхні, відскочило.
Ряди змішалися, людей охопила паніка. Цього й слід було чекати. У раба є тільки життя, і той до нестями боїться його втратити.
— Назад! Я кажу — назад! Усі назад!
Вони знали це і без нього. Повертаючись, лаючись, люди мчали назад, до виходу з ущелини, підминаючи під себе інших. Хтось уже падав вниз, так і не усвідомивши, що сталося; хтось хрипів, затоптаний чобітьми, хтось перелякано дивився на стрілу, яка виросла із передпліччя. Багатьох скинули з коней, і вони тяглися слідом, заплутавшись у поводах.
Прокляття!
Вітіг визирнув з-за щита та подивився на Південно-Західну. На балконах вежі стояли люди, яких донедавна там ще не було; вони без зайвої метушні посилали стріли та каміння вниз, накриваючи практично всю територію. Вибратися звідси? — спробувати можна. Але більше шансів залишитися вільною людиною, привселюдно визнавши, що не віриш у Оберігаючого.
— Увага! — ревонув він, розуміючи, що найімовірніше більшість із його людей та людей Енга Цулана зараз не чують нічого, крім власного крику відчаю. — Увага!
Почули: несподівано багато людей повернулося і навіть зупинилося на мить.
— За мною, сюди! — він махнув у бік північного виходу з ущелини. — Вперед!
І штрикнув шпорою коня так, що той став дибки та відчайдушно заржав. Біжи, рідненький, біжи!