Мугід дав нам можливість досхочу виговоритися, підвівся зі свого кам’яного трону і закликав до тиші.
— Отож, панове, — мовив, — ми розпочали знайомство з історією ущелини. Нас чекає багато оповідей, але на сьогодні, гадаю, досить. Усі ви, як і Талігхіл, певно, зголодніли й охоче повечеряєте.
— Пообідаємо, — виправив хтось.
— Я не помилився, — озвався Мугід. — Повечеряєте. Оповіді забирають багато часу, зараз уже вечір. Прошу пройти до Великої зали. Гадаю, стіл вже накрито.
Ми піднялися і, не припиняючи обговорення, попрямували до виходу. Я затримався, пропускаючи вперед панн. Несподівано відчув чиюсь мідну долоню на плечі. Оглянувся.
— Пане Нулкере, — промовив Мугід, дивлячись мені в очі, неначе хотів просвердлити в голові дві дірки. — Пане Нулкере, я оповідач зі стажем. Для мене доступні багато речей, про які інші можуть лише здогадуватися. Будьте обережним, пане Нулкере, не придивляйтеся надто пильно і не намагайтеся запам’ятати.
— Про що ви, пане Мугіде?
— Ви знаєте, про що, — з притиском мовив старий. — Повторюю, не придивляйтеся надто пильно і не намагайтеся запам’ятати. Марна справа. Я б навіть сказав, шкідлива.
Він легенько підштовхнув мене до виходу і, наче глузуючи, додав:
— Смачного, пане Нулкере.
— Вам також, — відповів я, не повертаючи голови. — Але я не розумію…
Позаду рипнули двері й впевнені кроки загупали по камені.
Я оглянувся. Оповідач не йшов з усіма, він наблизився до одного з гобеленів і зник за ним.
Що він мав на увазі?
Коли всі повечеряли й сиділи, смакуючи солодке та обмінюючись враженнями, я знову потрапив до лап журналіста. Цей проноза доторкнувся до мого рукава, привертаючи увагу, і заговорив:
— Знаєте, здається, ви ще сердитеся на мене. Мабуть, я не мав права ставити ті запитання й так настирно вимагати відповіді, але…
Я ледь стримався, щоб не погодитися. Врешті-решт, людина намагається вибачитися.
— Цей дурнуватий антураж, — він обвів виделкою залу і розгублено похитав головою, — псевдосмолоскипи, псевдогобелени та псевдовежа — справили дивне враження. От і чіплявся вчора, мов реп’ях. Мені здалося, ви також відчули… Пробачте, — знову повертаюся до вчорашнього. О, я ж не відрекомендувався! Ваше ім’я мені вже відоме — поділилася Карна, — а вам моє — ні. Данкен, журналіст, пишу для кількох столичних видань, у тому числі й для…
— Перепрошую, — підійшовши, втрутилася Карна. — Просто хочу побажати доброї ночі.
Вона чарівно всміхнулася та пішла у супроводі служника. Я подумки вилаявся. Данкен, здається, відчув зміну в моєму настрої, бо перервався на півслові.
— Знаєте, Нулкере, іноді мені здається, що я даремно вліз у все це.
— У що «це»? — схоже, я не втримався від нотки роздратування. — І чому ви зізнаєтеся у «цьому» саме мені?
— А кому ще? — з деяким викликом запитав він і знову обвів виделкою залу, вказуючи на гостей, які потроху розходилися. — Кому? Товстулі, що дрижала вже після першого сеансу, наче скажений холодець? Чи о-он тому хлопцеві в окулярах, який тільки й робить, що нервово поправляє свої недоладні скельця та витріщається на все, наче риба з акваріуму? Чи, може, дідуганові, котрий нагадує генерала у відставці? Певен, після другого — третього сеансу половина з них утече, навіть не взявши компенсації. А половина тих, які залишаться, почне тихо божеволіти.
— Тоді розкажіть Карні, — порадив я. — Чи її ви також зараховуєте до людей «нижчого ґатунку»?
— По-перше, я не казав, що вважаю цих людей у чомусь гіршими за нас. Просто у деяких нервова система слабша, ніж потрібно для оповідей. По-друге, я вже розповів Карні.
— І?..
— І вона зрозуміла мене. Навіть сказала — демони мене б забрали! — що теж це відчула, і коли піднімалася вчора сходами, і потім.
Я глибоко вдихнув повітря й почав повільно видихати, сподіваючись хоча б трохи заспокоїтися. Розмова ставала дедалі абсурднішою.
— Зачекайте. Що «подібне» їй примарилося? І чому ви розповідаєте про це мені?! Чому?! Демони б вас забрали!
— Бо я не можу тримати це у собі! — розпачливо зашепотів, нахилившись майже впритул до мого обличчя, Данкен. — Ось чому! Бо я переляканий і не знаю, що мене жахає.
Несподівано він додав:
— Стосовно ж «чогось подібного» — гадаю, ви чудово розумієте, що я мав на увазі.