(Невеличке зміщення у часі — немов перед очима провели барвистою пір’їною: на мить на сітківці залишається яскравий слід.)
Гучне сюрчання цикад. Свічки розганяють темряву навколо грального поля і двох нахилених над ним людей. Очі принца гарячково виблискують, він щось каже, і старий киває у відповідь, пересуваючи фігурку бойового слона. Біля входу стоїть Домаб і засмучено хитає головою.
— Незабаром північ, принце. А ви не їли з самого ранку.
Талігхіл відсторонено підводить голову:
— Що?.. Ти маєш рацію, Домабе, не їв… Пізніше, гаразд?
Раф-аль-Мон м’яко накриває руку принца своєю:
— Вам необхідно поїсти, Пресвітлий. І мені.
— Г-г-гаразд, — зволікає той. — Гаразд, ходімо їсти. Але ми не скінчили партію…
— Скінчимо, — запевняє Раф-аль-Мон. — Завтра вранці.
— Чому ж завтра? — невдоволено запитує Талігхіл. — Можна після вечері.
— Зізнатися, я трохи втомився.
— Втомився? За вечерею і відпочинеш.
Раф-аль-Мон переглядається з Домабом і за спиною у принца безпорадно розводить руками. Управитель похмуро мовчить.
(Пір’їна перед очима.)
Після вечері принц був змушений піддатися на вмовляння і дозволити Раф-аль-Монові поспати. Сам Талігхіл, холодно побажавши торговцю надобраніч, повернувся до грального поля. Деякі тонкощі правил залишилися поза його увагою, і Пресвітлий хотів уточнити деталі.
Він узяв до рук сувій, почав читати, але світла було недостатньо. Тоді Талігхіл відклав «Зведення» вбік і просто дивився на фігурки махтасу. Йому здавалося, варто відвернутися і вони оживуть: забряжчать клинки, піднесеться до небес стогін поранених і несамовиті вигуки переможців, заревуть бойові слони й загарчать собаки.
— Завтра від’їздить твій батько.
Талігхіл повернувся. Поруч стояв Домаб, одягнений у свій улюблений халат із дикими вепрами, і розглядав гральне поле.
— Так, — погодився принц. — Гаразд, Домабе. Дякую, що повідомив.
— Ти не поїдеш до Гардгена попрощатися з батьком? — у голосі управителя прозвучала ледь помітна нотка подиву.
— Ні, звичайно, — дещо роздратовано відповів принц. — У мене ж гість.
— Виправдовуєшся — значить, почуваєшся винним.
— Але…
— Домабе, батько їде не на війну, — похитав головою Талігхіл. — Він просто вирушає до Хуміндара, бо там змінилася влада. Дипломатичний візит — безпечніше, ніж прогулянка лісом на баскому коні. А у мене гість.
— І махтас, — ледь чутно додав управитель.
— І махтас, — погодився принц. — Ти бачиш у цьому щось ганебне?
Запитання прозвучало надто задирливо, та відступати Талігхіл не звик. Я доросла людина, а цей чоловік розмовляє зі мною, наче з бешкетливим хлопчиськом. Час переглянути своє ставлення до нього. Я ще вчора вирішив це зробити, чи не так?..
— Ні, — прошепотів Домаб. — Не бачу. Моє лихо саме у тому, що я не бачу, але відчуваю. Цей холод. Він не до добра.
— Який ще холод? — щиро здивувався Талігхіл. — Мухи в’язнуть у повітрі від задухи. Який холод, Домабе?
— Мій, — відповів той. — Мій власний холод. Він віщує щось недобре. Але я не знаю, що саме! Скажи, Талігхіле, тобі не снилося нічого… такого?
— Не треба знову про це, — у голосі принца забриніла сталь… або крига. — Ми ж учора про все домовилися. Мені-не-сниться-нічого- «такого».
— Вірно, — спроквола вимовив управитель. — Даруй. Як це я забув? Пресвітлому постелити на веранді?
— Я надаю перевагу спальні.
Домаб мовчки вклонився і пішов.
Принц провів його поглядом, у якому не було й краплини якогось почуття. Байдужість статуї — ось, що було в тих очах.
Добре. Зрештою, я вже не малий хлопчисько. І маю власну голову на плечах.
(Тільки чи достатньо її?)
Остання думка здалася чужою, наче хтось невидимий сидів усередині та єхидно нашіптував Талігхілові усіляку погань. Він криво посміхнувся. Нехай. Нехай нашіптує, що завгодно. Але я не дозволю втручатись у моє життя!
Ця думка теж не сподобалася принцові. Було в ній щось відступницьке, немов він визнавав свої пророчі сни чи навіть богів. Але, звісно, все це дурниці.
(Пелюстки. Сьогодні вночі знову наснилися чорні пелюстки під ногами. Тому ти в такому захопленні від махтасу. Гра дозволяє забутися. І тому ти сидиш тут і не насмілюєшся піднятися в спальню. Бо знаєш: на тебе чатують сни з чорними пелюстками.)
Що за дурниці?!
Талігхіл підвівся: він нічого не боїться і доведе це. Собі доведе. А завтра виграє в клятого старого, обов’язково виграє!