Я придивився. Дірку, в якій сховалася хвостата, було пробито у нижній частині ще одних дверей: високих, двостулкових, що знаходилися праворуч від входу. Обережно ступаючи по вологих плитах, я попрямував туди. Тут був висічений такий же знак: перехрещені блискавиця та меч. Я наліг на двері плечем — зачинено!
Несподівано у залі стало світліше, на мене впала чиясь велетенська тінь. Я здригнувся і рвучко обернувся, розмахуючи ліхтариком, наче шаблею.
У зовнішніх дверях стояла людина. Вона нічого не робила, просто стояла, склавши руки на грудях та затуляючи майже весь прохід.
Якого демона!
— Хто ви? — запитав я, марно намагаючись надати голосу криці й впевненості. — Що ви тут робите?
Постать ворухнулася.
— Прошу вас, пане Нулкере, давайте не розігрувати сцену з дешевого фільму жахів.
Мені здалося, що з плечей упав важкий рюкзак із цеглинами. А я що уявляв? Страшенне чудовисько, яке стрибне на мене і почне їсти живцем? Це лише старий Мугід зазирнув на вогник.
Ось тільки… Ось тільки зовні навряд чи можна було помітити, що двері за гобеленом відчинені. Я відчув, що рюкзак із цеглинами повернувся на попереднє місце. Вб’є та залишить тіло тут, і ніхто ніколи не дізнається, що зі мною сталося.
— Будьте ласкаві, опустіть ліхтарик, — попросив оповідач. — Світло б’є в очі.
Я нервово кивнув і зробив, як він просив.
— Дивно, — зауважив Мугід, — усі гості захоплені колекціями давньоашедгунської порцеляни, а ви, пане Нулкере, досліджуєте порожні кімнати. Вам неприємне товариство інших?
— Мені здалося, що тут цікавіше, — відповів я, потроху відновлюючи внутрішню рівновагу.
Оповідач мугикнув, наче на це й очікував.
— І все-таки змушений просити вас вийти, — заявив він. — Це одне з приміщень, де заборонено знаходитися гостям.
— Чому? — я змайстрував простувату усмішку — кустарний вироб.
— Цього вимагають правила. До того ж, зала перебуває в аварійному стані. Ви не бажаєте, аби стеля обвалилася, коли ви намагатиметеся виламати наглухо замкнені двері?
— Не бажаю, — згодився я. — Дурниці. Потрібно кілька ящиків динаміту, аби обвалити стелю. І ми обоє це знаємо. До речі, що знаходиться за «наглухо замкненими дверима», пане Мугіде? Не розповісте?
— Вихід, — скупо відповів він. — Вихід назовні. Тунель, який веде у долину Ханху.
— Зрозуміло, — сказав я, зрушивши з місця. — Дякую.
— Нема за що.
Наблизившись до старого, я протиснувся повз нього назовні. Мугід почав замикати двері. Звідки він узяв ключа і чому раніше двері були відімкнені? Надто багато невідомого.
— Ось так, — вимовив він, ховаючи ключа у кишені хламиди. Загрозливо виблиснули у піхвах, припасованих до нарага, метальні ножі. — Сподіваюся, більше не ризикуватимете життям.
— Хоча б таблички чіпляли: «Стороннім вхід заборонено».
— Гадаєте, є сенс? — зіронізував Мугід. — Утім, я подумаю, пане Нулкере. Дякую за пораду. І прошу, пам’ятайте про мою.
— Якби я ще розумів, пане Мугіде…
— Ви розумієте, пане Нулкере, — з притиском сказав оповідач. — Але, якщо завгодно, робіть вигляд, що ні.
Він пішов, і останнє слово було за ним.
Куди ж податися тепер? Обідати не хотілося, натомість з’явилася зацікавленість історією ущелини. Щойно я доторкнувся до чогось непізнанного, зазирнув у таємницю, а поява Мугіда завадила мені досягти цього «чогось».
У «Вежі», окрім колекцій стародавньої ашедгунської порцеляни, має бути і бібліотека. Можливо, там я знайду відповіді на запитання.
Я знайшов служника, той підтвердив, що бібліотека у готелі є, та зголосився туди провести.
Бібліотека розташовувалася чотирма поверхами вище і займала дві невеличкі кімнати, де стояли книжкові стелажі аж до стелі. Тут зберігалися і сучасні видання, й старовинні сувої та фоліанти, що напрочуд непогано збереглися у круговерті століть. Пахло не старим пліснявим папером, а польовими квітками й трішки персиками. Я такого не очікував. Кілька масивних столів та зручних крісел розташовувалися біля вузьких, як і в усій вежі, віконець. На кожному столі було по лампі, тож відвідувач не ризикував зіпсувати зір, розбираючись у ієрогліфах давньоашедгунської.
Служник віддав мені ключі, побажав приємного читання та пішов. Дивно, що вони залишають відвідувачів наодинці з такими раритетами, але це їхня справа. Чия? Власників готелю… До речі, хто ці «власники»? Про них майже нічого не відомо. Ще одна таємниця «Вежі»? Чи це лише багатії, які побажали залишитися поза увагою таких, як Данкен?