Коротше кажучи, Хреган зажадав, аби Боги наділили кожного його нащадка відмітиною, за якою того було б легко розпізнати. Боги пошушукалися і нашушукали: по-перше, правити рід Хрегана буде не довічно, а допоки не скінчиться час володарювання нинішніх Богів. Хреган махнув на це рукою (передусім через те, що суперечити всемогутнім не ризикував — розумною був людиною). По-друге, Боги вирішили, що відмітиною, за якою б нащадків Хрегана розпізнавали, стане певний дар, надзвичайна властивість. Вони довго обирали, що саме, але обрати так і не змогли. Кожен хотів подарувати своє, але тоді замість людей з’явилися б нові Боги, а старі були не настільки дурні, аби допустити це. Тоді пішли на компроміс: нащадки Хрегана народжуватимуться з даром від одного з Богів, але щоразу — від того, чия черга надходила дарувати.
Своєрідне вирішення проблеми! Але воно влаштовувало всіх… можливо, за винятком нащадків: ніхто з них не знав, що дістанеться йому від щедрот Божих. Можливо, здатність проходити крізь стіни, можливо — запалювати поглядом усе навкруги. І її треба було не просто відшукати (а без цього спадкоємець мав не більше прав на престол, ніж перший-ліпший жебрак у країні), а ще й призвичаїтися до неї.
(Ще цікава подробиця: Боги здогадувалися, що у новоутвореній династії чоловіки можуть зачати й більше ніж одного спадкоємця. А якщо кожному давати Божественну властивість, не встигнеш носа втерти, як у світі запанує безлад. Війна претендентів за трон могла скінчитися сумно. Тому вирішили, що лише перший законний син або донька отримуватимуть дар. У разі передчасної смерті дар переходитиме до другого сина або найближчого родича. Звісно, приймаючи таке рішення, Боги брали на себе непомірні клопоти, але обіцянка — не цяцянка…)
А титул «Пресвітлий» виник пізніше, певно, за асоціацією. Фаал-Загур вважався Богом темряви, його суперники — відповідно — Богами світла. Далі зрозуміло і трирічній дитині.
Я перегорнув сторінки, присвячені історії виникнення династії та її правління, дивуючись, що залишилося нині від стародавнього Ашедгуну. Занепад розпочався ще до Талігхіла, але лише за його правління проявився повною мірою. Наприклад, сам принц не вірив у Богів, і навіть коли зійшов на престол, не позбувся цього, всупереч жерцям, які не шкодували зусиль, аби наставити правителя на шлях істиний. Всі вхопили шилом патоки, а Талігхіл підчепив цим таки шилом власні хибні погляди — та й залишив їх при собі. Він відкрито визнавав, що бачить сни, але називав їх не пророчими, а лише снами-«передбаченнями» або ще якось. Наче це щось змінювало! За інших часів (років сто по тому) його могли б скинути, якби правитель і далі відмовлявся від дару Богів — на ньому ж трималася вся система наслідування влади. Але обставини склалися так, що на той момент правити країною не було кому. А після Кріни позиції Пресвітлого у народі настільки зміцніли, що його не можна було скинути черговим палацовим переворотом.
Загалом, занепад віри в Богів найяскравіше виявився за часів Талігхіла. І «відгукнулося» відповідно: вже онука Талігхіла скинули з трону, оскільки він (онук) не володів даром. Та й звідки було взятися дарові — Боги перестали володарювати й династія Хрегана перервалася.
Щоправда, іноді надприродні властивості проявляються й досі, — як у випадку з Мугідом.
А стародавній Ашедгун розпався, його поглинув Хуміндар, що якраз зводився на ноги. Поглинути поглинув, але проковтнути не спромігся, бо опинився під сильним впливом старшої та сильнішої культури Ашедгуну. Дві держави стали однією, з політичним центром у Хуміндарі та культурним в Ашедгуні. Ось такі штукенції викидає час…
Я впорався з історичним розділом і добрався до опису «феноменів», тобто надвластивостей Пресвітлих, коли мене відволікли.
— Корисне заняття, парубче.
Поруч стояв пан Чраген. Не знаю, як він нечутно підкрався, але мені це не подобається.
Пан Чраген зазирнув через моє плече у книгу і посміхнувся:
— Тільки подумати! Ви вирішили дізнатися докладніше про предмет, якому присвячені оповіді! Знаєте, дивлячись на вас, не скажеш, що ви здатні на це.
— Як бачите.
«Академік» витяг хустинку і витер лисину. Потім недовірливо похитав головою й сховав хустинку:
— Як можна іноді помилятися в людині! Дивився на вас та думав… Знаєте, що?
Я чесно відповів «ні», здогадуючись: це необов’язково.