— Думав, що ви звичайний вітрогон, котрий приїхав до «Вежі» тому, що це модно. Аби потім у розмові зазначати між іншим: «Ото сприймав Мугідові оповіді в ущелині Кріни… Як, невже ви там не були?»
— Даруйте, що розчарував, — буркнув я, зачеплений його словами. Звичайно, таке враження я і мав намір справляти, однак…
— Ні-ні, — замахав руками «академік». — Ви даруйте, що я так погано думав. Піддався, знаєте, першому враженню. А воно, виявляється, буває помилковим.
Я запевнив, що не ображаюся, ми потисли руки і зробили висновок: не вір очам своїм. Тобто, не вір очам пана Чрагена.
Потім він зазначив, що вже час обідати і що знання — це чудово, але без відповідної фізичної підтримки організм може вийти з ладу… Коротше, я поспіхом погодився з усім сказаним і несказаним. Повернув книгу на місце й пішов з «академіком» обідати. Це було простіше, ніж відмовитися та вислуховувати повчальні теревені.
Після обіду (який за часом швидше нагадував вечерю) мені вдалося втекти від пана Чрагена до своєї кімнати. Нагадавши собі, що потрібно колись і працювати, я приготував диктофона, папір, письмовий комплект — і працював увесь вечір. До бібліотеки вирішив сьогодні не повертатися, бо підозрював: «академік» може чатувати на мене.
Запрацювався, вечеряти спустився пізно, і не зустрівшись ні з ким, повернувся й ліг спати. Зізнатися, я вже забув про дивацтво Данкена, про Мугіда — навіть про Карну. Думав лише про те, як вибратися звідси неушкодженим та передати результати роботи.
І ще — про те, на що витрачатиму гроші, коли отримаю їх.
ДЕНЬ ТРЕТІЙ
За сніданком пригадалося все, що сталося напередодні. Данкен дивився на мене і робив бровами такі красномовні рухи, що І самий неосвітенний дурень здогадався б: журналістові кортить «забомбити» мене запитаннями. Я подивився на нього не менш промовисто і скорчив таку гримасу, що Данкен миттєво перервав мімічні вправи й заходився біля їжі.
Коли спускалися у кімнатку для оповідей, журналіст учепився в мене:
— Ну що?
— Що «що»?! прошипів я. — Бажаєте вислухати звіт про виконану роботу? Не буде звіту! Нічого я не дізнався, зрозуміли! А ви сподівалися, бігатиму по «Вежі» й наказуватиму всім негайно ставати на вуха?
— Заспокойтеся, — попросив Данкен, і в голосі його забриніла нотка втоми. — Не нервуйте.
— Я — не нервую. І не розумію, чому це нервуєте ви, ми ж тут не назавжди. Мине кілька днів, скінчаться оповіді, і скажемо один одному «прощавай». Тож на все життя підпасти під мій поганий вплив вам не загрожує. А тут намагатимуся втриматися від необміркованих висловлювань. Задоволені?
Він приречено зітхнув:
— Ні.
— Чому?
— Бо це не вирішує проблеми. — Данкен наче пояснював найпростіші речі п’ятирічному хлопчику.
— Вам неодмінно треба посадити мене під скло і вивчити, бажано — з розтином? — я почав поступово виходити з себе.
— Та ні! Я…
Договорити не вдалося. Ми опинилися у кімнатці для оповідей, тут було не до розмов. І так уже до нас приглядалися.
Ну що ж, договоримо…
ОПОВІДЬ ТРЕТЯ
— Що ж, поговоримо, коли повернуся, — Руалнір був невдоволений, але намагався цього не показувати. Врешті-решт, могли існувати вагомі причини, через які принц не приїхав до Гардгена, аби попрощатися з батьком.
Армахог, верховний головнокомандуючий армії Ашедгуну, інакше кажучи старегх, неохоче кивнув, не відриваючись від споглядання завіс на вікні. Армахогові було незручно. Він знав, що Руалнір прикро вражений учинком сина, але нічим зарадити не міг.
— Час вирушати, — зітхнув Пресвітлий.
Все було готове, і він від’їхав би до Хуміндара на годину раніше, але чекав та сподівався: раптом син просто запізнюється. Далі затримуватися не було сенсу. Очевидно: Талігхіл не приїде.
— Поїдь у садибу та передай листа, — нагадав Руалнір.
Армахог запевнив, що обов’язково передасть. Сьогодні ж.
Пресвітлий і старегх спустилися широкими сходами у двір, де невдоволено помахували хвостами, втомившись від тривалого чекання, коні й витирали піт з чола люди. До Руалніра підвели жеребця, Пресвітлий злетів у сідло і оглянув процесію.
— Рушаймо! — скомандував гучно та змахнув рукою.
Процесія заворушилася, поволі виповзла з палацового подвір’я і попрямувала до парадної брами, що, ледь чутно скрегочучи, прочинилася — делегація Ашедгуну виїхала на вулиці столиці.
Цього Армахог уже не бачив. Він звелів конюху сідлати жеребця і відійшов, щоб не стояти на шляху служників, котрі снували взад-вперед. Цей літній чолов’яга з довгими обвислими вусами й копицею рудого, наче грива лютого лева, волосся колись розпочинав службу звичайним піхотинцем і пам’ятав, що життя простої людини досить важке.