— Матиму за честь. Пресвітлий.
— Тоді ознайомлю вас із правилами. — Принца не приваблювала перспектива грати самому; та й старегх найкраще підходить, щоб відточувати майстерність?
Принц почав пояснювати.
(Ще одне зміщення — несподіване, наче спалах блискавки)
У садибу Пресвітлих Раф-аль-Мон приїхав у кареті. Тут і тепер карети були не в моді, але йому подобалися більше, ніж паланкіни. Крім того, пересування в екіпажі забирало менше часу, а іноді це могло зіграти вирішальну роль. Як, наприклад, зараз.
Поки служники запрягали коней, Раф-аль-Мон чекав, умостившись на м’якому сидінні і вкотре перечитуючи розписку. Сума, вказана в ній, певно, неабияк здивує палацового скарбника… принца також — згодом. Але Раф-аль-Мон мав намір опинитися на ту мить якомога далі від Гардгена. Та й не буде тоді у Талігхіла часу, аби розшукувати старого торговця — інші турботи ляжуть на пресвітле чоло.
Раф-аль-Мон визирнув у віконце карети й рипучим голосом гукнув:
— Жвавіше, демони вас зжери!
Головний з його служників, худорлявий Джулах, квапливо наблизився й уклонився:
— Все готове, пане.
— Чого ж чекаєте, бовдури? Вирушаймо! Негайно, — звелів торговець, зачиняючи віконце перед носом служника.
Карета похитнулася, рушила. Виїхала зі стайні, прогуркотіла бруківкою, що вела до головної брами садиби, проминула браму і здійняла куряву на шляху.
Домаб, який спостерігав за від’їздом торговця і чув останні слова, невдоволено хитнув головою: «Цікаво, куди він поспішає?»
Треба було б, певно, розповісти принцові, але той все одно не послухає. Талігхілові наче батогом під хвіст влучили. Домаб спробував переконати себе, мовляв, надто переймається тим, що не входить до його компетенції. Переконати на вдалося. Холодно.
(знову зміщення)
Карета Раф-аль-Мона в’їхала до столиці й відразу вирушила до палацу Пресвітлих. Торговець під час подорожі трохи закуняв, а тепер прокинувся, вмостився зручніше і поглянув у віконце.
Екіпаж підкотився до високого кам’яного муру, котрий оперезував череваня-пагорба з палацом Пресвітлих на верхівці. Широка брукована дорога прослизала у шпарину під масивною брамою, над якою, на мурі, підносилися вартові будки, настільки майстерно оформлені, що необізнаній людині здавалися лише прикрасами. Але Раф-аль-Мон був певен, що за візерунками та барельєфами переховуються стрільці, у разі потреби ладні влучити у ціль величиною з мізинець. Зараз вони, без жодного сумніву, спостерігали за каретою.
Джулах зіскочив з лавки позаду екіпажа та наблизився до брами.
— Вельмишановний Раф-аль-Мон просить аудієнції у Харліна, палацового скарбника.
Ніщо не свідчило про те, що Джулаха почули, але велетенські стулки почали прочинятися — карета в’їхала у двір і зупинилася перед вартовими. Джулах, уклонившись, прочинив дверцята; Раф-аль-Мон ступив на внутрішнє подвір’я, мружачись від сліпучого полуденного сонця. Він огледівся і звернувся до вартового, який, певно, був за головного.
— Мені потрібно побачитися з паном Харліном, — вимовив торговець тоном, що не припускав жодних заперечень.
— Про вас повідомлять, — незворушно відповів вартовий. — Накажете випрягати коней?
— Ні, — загрозливо прорипів Раф-аль-Мон. — Накажу провести до пана палацового скарбника. У мене немає часу — дуже поспішаю…
— Незважаючи на це, вам доведеться зачекати, — обірвав вартовий. — Не я встановлював правила, пане. Вони однакові для всіх.
Після чекання, що здалося старому нестерпно і невиправдано довгим, з’явився служник, — він передав згоду пана палацового скарбника, аби допустили гостя. Раф-аль-Мон знову вибрався з карети і пішов до палацу в супроводі двох вартових.
Роздратований, Раф-аль-Мон крокував мозаїчною підлогою, наче охоплений хіттю журавель, високо здіймаючи довгі ноги та похитуючись усім тілом. Старий знав, що виглядає не найкраще, але нічого не міг вдіяти. Він нервувався… бо нервувався.
Харлін сидів у просторій кімнаті, котра була заповнена столами і людьми; люди постійно щось говорили, гортали та писали. Над ними, наче невидима хмарина, сконцентрувалося монотонне гудіння осиного гнізда. І Раф-аль-Мон щойно засунув туди руку.
Палацовий скарбник — невисокий, з ледь помітною лисиною та сивими скронями — одягався неефектно, але зручно: одяг не заважав рухам, хоча й не рятував від задухи, що панувала у ці дні всюди.
Коли торговець увійшов, на нього ніхто не звернув уваги, і лише коли один із вартових наблизився до Харліна та щось прошепотів на вухо, палацовий скарбник відірвався від паперів і попрямував до візитера; обличчя його ні на мить не полишала втомлена заклопотаність.