— Жерці Ув-Дайгрейса заплямують себе подібним вчинком? — презирливо скривився Раф-аль-Мон.
— Для цього знайдеться хтось нижчого чину, — відповів засмаглий. — Щоправда, якби дізналися, кого доведеться «обслуговувати», вимагали б більшої платні — за багно на руках.
— Згоден, — огризнувся торговець. — Платити довелося б більше. Але не за багно — за ризик.
— Геть! — прогарчав засмаглий.
Раф-аль-Мон хмикнув і гордовито попрямував далі у супроводі вартових. Вони за час бесіди не зронили ані пари з вуст, тільки ховали задоволені посмішки у пишних вусах. Їм не сподобався пихатий дідуган, тож не поспішали втручатися.
Засмаглий постояв, проводжаючи Раф-аль-Мона похмурим поглядом, потім пішов далі — тепер, змінивши свої плани, — до скарбниці.
Харлін зачиняв двері сховища, при цьому тричі плутався у кількості поворотів колеса, чого раніше не було. Клята розписка справила на Харліна сильне враження: він не міг уявити, що хтось здатен підробити подібний документ та заявитися за грошима, але ще менше — що наслідний принц здатен видати таку розписку. «Боги, що ж Раф-аль-Мон продав Пресвітлому?!» — приголомшено думав Харлін, зачиняючи двері.
Нарешті він упорався із замками та, повернувшись, побачив Тієліга — верховного жерця Бога Війни. Жрець завмер на останній сходинці чорно-сірою постаттю і спостерігав за скарбником.
— Доброго дня, Харліне. Нехай Боги будуть милостиві до вас і вашої оселі.
— Доброго дня, Тієліже, — стримано відповів той. — На жаль, ваше побажання запізнилося.
— Боюся, що так, — погодився жрець. — По дорозі я зустрів старого, який тягнув у тремтячих лапках кілька мішечків з бірками скарбниці. Оскільки поруч із ним крокували вартові, я не зупинив його. Сподіваюся, не помилився.
— Ні, — похитав головою Харлін, — не помилилися. Що привело вас сюди у пізній час?
— Питання, яке я вже встиг виголосити. Чим прислужився Ашедгунові цей старий?
— Не маю уявлення, — зізнався Харлін, витираючи лисину зіжмаканою хустинкою. — Прокляття! Хотів би я знати…
— Певен, скоро дізнаєтеся, — зауважив Тієліг. — Завтра Талігхіл прибуває у столицю.
— Чому ви так вирішили?
— Руалнір просив мене приглядати за принцем і допомогти в разі потреби. Він збирався поговорити з ним, аби той на час відсутності правителя знаходився в місті, але Талігхіл не приїхав. А відразу після Руалнірового від’їзду до садиби Пресвітлих вирушив Армахог з листом до принца. Гадаю, завтра Талігхіла слід чекати в палаці.
— Ви вражаюче поінформовані, — сумно посміхнувся Харлін.
— Нічого вражаючого, — знизав плечима Тієліг. — Урешті-решт, я верховний жрець Ув-Дайгрейса.
Він почав підніматися сходами, а Харлін замислився. Про те, чому жрець Бога Війни знає про переїзд спадкоємця до столиці. Про те, як Тієліг приглядатиме за принцем, котрий терпіти не може усіляких жерців та будь-які згадки про Богів.
Так ні до чого не додумавшись, палацовий скарбник вирушив нагору за верховним жерцем.
(Зміщення, несподіване і яскраве — втім, як завжди)
Була глибока ніч, про що свідчили хори цикад та одноокий місяць, який спостерігав за грою. На веранді запалили свічки, на столику поставили вазочки з фруктами та печивом, поруч віддавали останнє тепло нічному повітрю чашки з чаєм.
Остання атака захлинулася. Талігхіл вивів резерви і добивав залишки воїнства Армахога.
— Все, — несподівано мовив той, відкидаючись у кріслі й простягнувши руку до чашки.
— Що? — не зрозумів Талігхіл.
— Я програв, — відповів старегх, наїжачивши вуса. Він відсьорбнув з чашки. — Цілковита поразка, армію відновити неможливо. Вітаю, Пресвітлий.
Принц не втримався — задоволено посміхувся, сподіваючись, що тіні приховають посмішку — надто хлопчаковою вона б виглядала.
— Що ж… — він також потягнувся до чашки. — А знаєте, у чому помилка?
— Ні, Пресвітлий, — зізнався Армахог. Хотів, здається, щось додати, але стримався.
— Справа в тому, що… — принц замовк, добираючи слова, — побиваючись за кожним воїном, піклуючись про частину, втрачаєте ціле.
«Звучить, наче погано завчена фраза», — спало на думку Армахогові. Він розвів руками:
— Я роблю так, як звик поводитися у житті.
Талігхіл невдоволено скривився і вже не хотів, аби тіні приховали його обличчя.
— А махтас і є одним із проявів життя, — зауважив принц. — Хіба ні?
— Як буде завгодно Пресвітлому, — вклонився Армахог. — Пізно. Я можу йти?