— Авжеж. Якщо забажаєте, вам постелять у кімнаті для гостей, а ні — дадуть ескорт до столиці. Але якщо залишитеся, завтра вирушимо разом — я також їду до міста.
— Навряд чи мені потрібен ескорт, Пресвітлий, — старегх поставив чашку, підвівся. — Маю сумніви, що хтось насмілиться напасти, а якщо таке станеться — у світі стане на кілька нечестивих душ менше. На добраніч.
Принц провів Армахога невдоволеним поглядом.
Потім позіхнув та потягся за яблуком. Помітив лист, якого привіз старегх. Батько від’їхав.
Несподівана туга здавила груди, принц закашлявся, жбурнув яблуко у темряву. Демони! Що діється?!
Але він знав, що діється. Точніше, здогадувався: це якось пов’язано з його снами, але думати про те, що коїлося, не бажав.
Усе владнається.
(Ти ж знаєш, що це брехня)
Усе владнається! Сни — дурниці!
(Ні. І ти знаєш це)
Дурниці! Пусте! Це лише сни.
(В інших людей це були б лише сни. Але не в тебе. Не в тебе…)
Важко сперечатися з собою. Значно легше піти нагору, у спальню. Навіть коли ти знаєш, що там на тебе чекають чорні пелюстки.
(Мерехтіння веселкових пір’їн — зміщення)
Армахог поганяв коня і картав себе за дурість: він цілком міг заночувати в садибі. Але принцові слова про те, що махтас — «один з проявів життя», вразили його за живе. Через кляту гру спадкоємець не приїхав попрощатися з батьком. Через неї…
Назустріч Армахогові з темряви, гуркочучи, вилетіла карета. У напіввідчиненому віконці промайнуло обличчя, яке здалося старегхові знайомим. Дідуган, котрий зустрівся мені сьогодні у садибі Пресвітлих. Дивний збіг.
Кінь хропнув під ним, немов скаржився на життя, але й далі мчав у бік Гардгена. Армахог ще раз озирнувся, та карета вже зникла, а гнатися за нею старегх не хотів. Важкий день. Ще й програв у цей триклятий махтас.
Попереду замиготіли вогники на вежах міста.
Коли Армахог в’їхав на вулиці Гардгена, помітив кілька сірих постатей, що сновигали поблизу. Але чи варто було дивуватися, що в цю незвичайну ніч, яка змінила такий самий день, жерці Бога Війни Ув-Дайгрейса не спали?
Мабуть, не варто.
ДЕНЬ ТРЕТІЙ
Я поворухнувся — шия затерпла, та що шия! — все тіло нило, наче я просидів у кріслі цілий день. Дивно, минулого разу себе таким виснаженим не почував. І позаминулого теж. Певно, тоді давала взнаки зацікавленість — увага була зосереджена на тому, що відбулось. А сьогодні… Демони!
— Панове, — незворушним, як завжди, голосом Мугід привернув до себе увагу. — Панове, певен, багатьом із вас трохи важко. Не дивуйтеся. Зараз — майже північ. Як я попереджав, оповідь зайняла більше часу, ніж попередні. Це тому, що я не мав права розривати її, не скінчивши фрагменту.
«Академік» невдоволено запитав:
— Пане Мугіде, ви маєте намір оповісти про принца Талігхіла чи про бій в ущелині Кріни?
— Ці історії тісно пов’язані, пане Чрагене, — холодно відповів оповідач. — Я розумію, ви чекали іншого. Лише ілюстрацій до того, про що більшість і так знає. Та якщо ви сподівалися тільки на це, раджу звернутися до книжок. Тут же доведеться зіткнутися з правдою про давні події і про причини того, що трапилося. Підкреслюю, правдою. Як зазначалося, невдоволені або ті, хто з різних причин не здатен далі сприймати оповіді, можуть залишити «Вежу». Їм повернуть частину грошей.
Слова про можливість покинути «Вежу» неабияк зацікавили мене. Звичайно, безглуздо, але…
Нарешті Мугід скінчив промову, і ми почали виходити з кімнатки. Варто було мені ступити на першу ж сходинку — клятий журналіст вже сопів і голосно кахикав. Може, сподівався привернути мою увагу, але оберталися інші! Я ж, навпаки, намагався не дивитися на нього і прискорив ходу. Данкен не відставав.
Я пошукав очима, до якого товариства пристати, та усі поспіхом піднімалися на другий поверх і розсаджувалися за столом. Що робити? Я вдало вмостився між паном Чрагеном та фарбованою товстулею, ледь втримавшись, аби не показати збентеженому Данкенові язика. Журналіст важко зітхнув і з виглядом мученика всівся на протилежному кінці столу.
Першим упорався з вечерею Мугід, повідомив, що завтра буде важкий день, і попрощався. Я подумки хмикнув.
— На добраніч, Нулкере, — вимовив над моїм вухом ніжний голосок Карни. — Бачу, ви чомусь надзвичайно раді.
— Що ви маєте на увазі? — не зрозумів я.
— Ви так усміхаєтеся…