— Я не про те, — заперечила вона, пустотливо посміхнувшись. — Дивовижно, як можна так помилятися. Тут змішано декілька епох, розумієте? Ці меблі — і поряд гобелени, мечі, списи — усе з різних часів. Мабуть, на пересічних людей де справляє враження, але тим, хто на подібних речах більш-менш розуміється… — І махнула рукою, оголеною до принадливого плічка, а я подумав, що ось, несподівано для самого себе, виявився пересічною людиною. Прикро!
— То ви історик? — промимрив я, вдаючи супердетектива.
— Так, — підтвердила моя нова знайома. — Ось, приїхала, щоб на власні очі побачити те, що досліджую.
— А я тут із прозаїчнішими намірами. Забажалося провести відпустку якось незвично. До того ж, давно мріяв випробувати на собі: що це — оповідь.
— І мені цікаво, — зізналася вона. — Якщо чесно, я навіть трішечки боюсь. І…
У цей час до зали увійшов іще один гість: високий і незвичайно рухливий молодик років двадцяти п’яти. На шиї у нього висіла масивна фотокамера, з численних кишеньок визирали блокнот, самописна ручка і ще якісь невпізнаванні штукенції. Побачивши нас, парубійко на мить завмер, навів об’єктив і сліпучо клацнув.
— Вибачайте, панове, — він розвів руками. — Зрозумійте правильно, я журналіст, тому…
— Сідайте, пане журналісте, — мовив Мутід. — Можете не турбуватися, всі все розуміють правильно.
Він дочекався, поки парубок умостився, і провадив далі:
— Панове, маю честь привітати вас у готелі «Остання вежа». Вечеря, сподіваюся, дозволить вам познайомитися та перейнятися атмосферою нашого спільного дому на найближчі декілька днів. На вас чекає велична і трагічна історія Кріни, ви дізнаєтеся про долю Пресвітлого Талігхіла та багатьох інших людей, які опинилися в ті фатальні дні поруч із ним. Це почнеться завтра, а зараз прошу братися до вечері і спробувати розслабитися. Смачного! — з цими словами старий сів та почав накладати на тарілку салат, подаючи приклад.
Ми й собі заходилися коло почастунків; хтось відкоркував пляшку вина, хтось просив передати йому «о-ось те блюдо, так-так, з печивом зірочками». Одним словом, почався гучний банкет.
Я послуговував моїй новій знайомій, не забуваючи тим часом і про себе. Дівчина виявилася приємною співрозмовницею — ми не нудьгували.
Незабаром гості почали розходитися. Карна (так її звали) також підвелася, я намірився провести дівчину до апартаментів, але по неї прийшов служник, а мій рукав вмить опинився у полоні того самого журналіста.
— Даруйте, — мовив він, відпускаючи мене, — та чи не могли б ви приділити мені кілька хвилин?
— Слухаю, — напевно, це пролунало не вельми привітно. Я придивився пильніше до цього типа. Коротка зачіска, старанно виголене обличчя, ніжна біла шкіра на руках — словом, чепурун. І ще ці дивні вдяганки, з кишеньками.
Він помітив мій несхвальний погляд і збентежено розвів руками:
— Зрозумійте…
— Розумію — «професія». То у чому річ?
— Скажіть, що ви відчували, підіймаючись сходами? — він цупко вп’явся очима в моє обличчя, наче від цієї відповіді, залежало його життя. Все-таки неприємний народ ці журналісти.
— Слухайте, я здогадуюся, що вам потрібні слова про «відчуття подиху століть» і подібне, але я просто йшов нагору і думав, що втомився і мені холодно. Й усе. А ви хіба про щось інше?
— Я відчув, — мовив він, несподівано тихо і серйозно. — Тому й вас запитую. Це не пов’язане з роботою — з «професією». Знаєте, раптом страшенно захотілося опинитися якомога далі від цієї ущелини. А ще більше забажалося цього, коли потрапив усередину. Все це оздоблення — вам не здається, що за ним ховається дещо… зовсім інше.
— Не розумію.
— Я теж, — він розреготався. Мабуть, хильнув зайву чарчину. Ці давні вина такі міцні, що не розбереш, коли варто зупинитися. — Уявіть, я — теж. Ви хоча б знаєте, що іноді сприймані ототожнюють себе з тими, про кого йдеться в оповіді, й урешті-решт втрачають глузд? Просто не можуть повернутися назад. Уявляєте собі таке, га?
— Здається, ви уявляєте це занадто яскраво, — холодно зауважив я. — На добраніч.
— На добраніч. Завтра побачимось.
Я не відповів. Як може часом людина двома-трьома фразами зіпсувати настрій!
Перш ніж лягти, я трохи почитав, аби заспокоїтися. Розмова з журналістом збентежила, передусім — через те, що він сказав наприкінці…
У номері було душно, тож я перед тим, як лягати, зняв з вікна заглушку. Дуже швидко пошкодував про це, бо до кімнати разом зі свіжим повітрям проник могутній звук — в ущелині завивав вітер. Похмура пісня, неначе поховальний гімн, тремтіла і переливалася, то вщухаючи, то набираючи сили. Я зачудовано вслухався у ці звуки; здавалося, що розрізняю слова давньоашедгунської мови: «Даруй мені, що твій турбую сон останнім ритуалом безнадії. Приречений, я твій турбую сон…»