— Як знаєш…
І пішов, заінтригований незвичайною поведінкою Тієліга.
А жрець ще деякий час стояв, недовірливо хитаючи головою.
Принц увійшов до апартаментів, упав на широке ліжко й пообіцяв собі до завтра не займатися справами — навіть справами державного значення. Врешті-решт, досі Харлін якось давав їм раду!
У двері постукали. Шанобливо, проте настійливо: мовляв, знаю, ти тут, і нема чого прикидатися, що не чуєш. Відчиняй.
Треба було сказати Джергілові, аби нікого не впускали.
— Заходьте, не зачинено! — гукнув принц, розуміючи: не відчепляться.
Увійшов Харлін. Відшукав поглядом Пресвітлого, вклонився й відразу завів мову про «невідкладні справи». Талігхіл урвав його помахом руки, підвівся:
— Зачекай. Щось по-справжньому важливе є? Немає, знаю, що немає. Тому давай домовимося: сьогодні залишаєш мене у спокої, а з завтрашнього дня — мордуй, скільки дозволю. І не сперечайся. Все, йди.
Харлін уклонився:
— Лише одне питання, Пресвітлий. Одне питання — і піду.
— Гаразд, — великодушно дозволив Талігхіл. — Слухаю.
— Хто такий Раф-аль-Мон, пане? Вчора він прийшов до мене з розпискою на отримання… певної суми. Розписку видали ви.
— Я. Що тебе бентежить? «Певна сума»? Дрібниці. А хто такий Раф-аль-Мон, я не знаю. Торговець, котрий продав те, що мені сподобалося.
— Дякую, Пресвітлий. Отож, завтра… — скарбник вклонився, вийшов.
На порозі він зіткнувся з Джергілом — охоронець пропустив Харліна та увійшов:
— Речі розпаковано, Пресвітлий.
— І махтас?
— Як ви наказували — у жовтій кімнаті.
— Чудово. До мене більше нікого не пускайте.
Охоронець залишив кімнату принца, а той знову відкинувся на подушки: з думки не йшло почуте від Домаба. Деякий час він лежав, намагаючись розібратися із власними почуттями та вирішити, як ставитися до слів управителя. Потім подумав: не завадило б трохи розвіятися.
Як бути з тим, що розповів Домаб, вирішу завтра. А зараз… Чи не прогулятися мені до жовтої кімнати?..
Жовта кімната була недалеко від його покоїв. Пресвітлий прочинив двері і здивовано завмер на порозі.
— Ви досі тут, Тієліже? Я гадав, ми обговорили все, що ви хотіли — і зуміли — обговорити.
Жрець відірвав погляд від гральної дошки та вклонився:
— Так, Пресвітлий. Але я почув від служників про цю дивину, — Тієліг вказав на махтас, — і вирішив зайти глянути.
— Ви надто багато почали собі дозволяти, Тієліже. Знаходитеся, де не слід, заглядаєте в апартаменти Пресвітлих — я вражений. Хіба культ Ув-Дайгрейса набув надзвичайної популярності в народі?
— Не більшої, ніж раніше, — відповів жрець. — Я, певно, мушу вибачитися за свої вчинки.
— Мусите, — згодився Талігхіл. — Але ж не вибачаєтеся. Скажіть-но краще, ви любите грати в азартні ігри?
— Цього мені не дозволяє сан. Але зазначу: якщо ви мали на увазі махтас, то де — не азартна гра. В усякому разі, у нього мені грати не забороняється.
— То зіграємо?
— Почнемо зі знайомства з правилами гри… — сказав Талігхіл, вмощуючись у кріслі.
— Даруйте, Пресвітлий, але мені вони знайомі, — повідомив Тієліг, сідаючи навпроти.
— Так? — здивувався принц. — Звідки?
— За моє тривале та неспокійне життя доводилося зустрічатися з багатьма речами, — ухильно відповів жрець. — У тому числі й із махтасом.
— Виявляється, Тієліже, ви досвідчений гравець?
— Відносно, Пресвітлий. Є гравці, порівняно з котрими я — немовля.
— Чудово. Тоді почнемо.
Дві армії заворушилися, вишикувались у бойові порядки й націлились на фортецю в центрі поля. Якийсь час вона буде нейтральною територією, а далі… Далі — як вийде.
ДЕНЬ ЧЕТВЕРТИЙ
Після сеансу Мугід побажав доброї ночі і пішов. Лише тоді ми почали мовчки виходити з кімнатки. Поглядами намагалися не зустрічатися. Певно, кожен думав про товстулю. Я також, але інакше, ніж усі: я був їй вдячний.
Потім я помітив Карну — вона повільно і сумно піднімалася сходами. Мабуть, їй було не по собі від того, що вчорашня співрозмовниця сьогодні з’їхала з глузду.
Я наздогнав її і тихо проказав:
— Мені шкода.
Знову банальності, хлопче. Розмінюєшся на дрібниці.
— Так, — згодилася вона, — її шкода. Але, можливо, так краще: раптом завдяки сну вона насправді врятує сина?
— Ви вірите, що їй наснився віщий сон? — подив не треба було імітувати — я був збитий з пантелику такою забобонністю, таким марновірством — навіщо вірити у те, чого не може бути. А ще історик…