Дівчина уважно подивилася на мене:
— А ви після оповідей вважаєте це неймовірним?
— Чому ж? Воно було ймовірним. Тепер — ні.
Кривиш душею.
— Чому?
— Тому що Боги пішли, давній Ашедгун злився з Хуміндаром, а Пресвітлих немає. Часи Богів минули, Карно. Тепер не слід покладатися на надприродні сили. Ми самі стаємо Богами, створюючи літаки, пароплави, телевізори та багато іншого, ми літаємо у піднебессі та спускаємося під землю. Ми, якщо хочете, зайняли ту ж екологічну нішу, котра була прерогативою Богів. А самі Боги вимерли. Їхні дива стали неможливими, хоча раніше були об’єктивною реальністю; натомість наші літаки-телевізори перетворилися на таку реальність, — а тоді вони були неможливими. Ось так.
— Так, — згодилася вона. — Але сон їй наснився.
— Мені також сни сняться. Деякі навіть збуваються. Звичайно, не повністю, але… Розумієте, якщо я, скажімо, дуже хочу придбати садибу на одному з «мальовничих берегів Ханху», як про де пишуть у рекламних проспектах, — так-от, якщо я дуже цього хочу, думаю про це весь час, то й наснитися мені така садиба може запросто, навіть не двічі, не тричі, а безліч разів. І чи дивним буде, що врешті-решт я назбираю грошенят — або, скажімо, пограбую банк — і куплю-таки свою двоповерхову мрію?
— Однак Селла не мріяла про те, аби її син загинув, — зауважила дівчина.
— Правильно. Не мріяла. Але могла боятися, Що така катастрофа станеться. От і наснилося.
Карна стала й уважно глянула мені у вічі.
— Нулкере, ви не вірите жодному своєму слову. Тоді навіщо кажете? Аби втішити мене?
Не знаю, як стосовно історика, та психолог з неї чудовий. А розрадник із мене…
— Вірю, — сказав я. — Бо якщо не вірити моїм словам, тоді — що залишається?..
— Мабуть, розплющити очі та подивитися на правду. Зробити те, чого боявся Талігхіл. — Вона помовчала і додала: — А взагалі, даруйте, за різкий тон. День сьогодні такий… важкий. Знаєте, хочеться, аби пішов дощ. У повітрі сухо, наче в склепі. Ну, бувайте.
Карна пішла, а я деякий час так і стояв: у кімнатах і так прохолодно! Якщо ще й дощ піде, точно замерзну чи захворію. Або — і те, й інше.
Нарешті згадав про роботу і вирушив до себе: напрацював кілька аркушів, наговорив дві касети. У ліжко вклався рано: завтра буде важкенький день, варто виспатися.
Я навіть не здогадувався, наскільки влучними виявилися припущення.
ДЕНЬ П’ЯТИЙ
Усю ніч не вщухав дощ. Я закрив вікно, але передзвін краплин все одно долинав. А потім…
Не знаю, як це описати. Спочатку вирішив: вежа розвалюється — землетрус чи що? Все здригнулося, мене підкинуло на ліжку, наче надувний м’ячик. Я приклався до кам’яної стіни і пригадав усіх дідів-прадідів, до сьомого коліна — пощастило ж опинитися у цьому місці в цей час! Замість того, аби сидіти вдома, ґав ловити — поїхав заробляти гроші. Життя набридло, дурневі!..
Нарешті виповз з-під ковдри, швиденько одягнувся, хапаючи дрижаки (у кімнаті було прохолодно) і вирішив: треба піти поцікавитися, у чому справа.
Вийшов. Із сусідніх кімнат не визирало жодної збентеженої пики. Загалом, тихо у «Вежі», тихо і благодатно було в цей час. Що вже само собою здавалося неправильним.
Коли я опинився на сходах, до мене нарешті долинули перші ознаки того, що землетрус відбувся не в моїй макітрі. Чийсь гучний голос запитував: «У чому справа?! Я вимагаю пояснень!» Здається, це був пан Валхір.
Його підтримали: «Так! Хто-небудь може прокоментувати те, що сталося?!» — Данкен, ясна річ, був при виконанні. «Прокоментувати те, що сталося! Хоча б пояснили, що взагалі сталося!
Тим часом до бесіди приєдналася Карна: Уявіть, у мене в кімнаті миша! Це просто…»
Я розреготався. Треба було, звичайно, стриматися: по-перше, непристойно, по-друге, не годиться сміятися над переляканою дівчиною, по-третє… Словом, треба було стриматися. Але не зміг.
Всі так і вирячилися на мене, а я реготав і реготав, присівши й обхопивши руками живіт.
— З глузду з’їхав, — зауважив Данкен із властивою йому безпосередністю.
Я подумки поаплодував.
— Що з вами? — запитав пан Чраген, суворо і ображено звівши догори вицвілі брови. — Ви нездужаєте?
Я розреготався ще дужче.
Нарешті простогнав крізь сміх:
— Даруйте… Просто… Тут «Вежа» здригається, а… Миша!..
Карна перша зрозуміла, у чому справа, і засміялася, весело та запально.
— А він має рацію! Земля тремтить, а я миші злякалася.