Келія, в якій він опинився, була не дуже просторою, але достатньою для життя однієї людини. Саме ця людина сиділа зараз біля столу та присьорбувала з піали духмяний чай. Тієліг уважно подивився на молодого воїна:
— Прийду. Ось доп’ю чай.
Скороход — уже вусатий, але ще молодик — кивнув:
— Терміново, пане! Пресвітлий Талігхіл наказав…
Жрець зупинив його недбалим порухом лівої руки. Піала у правиці навіть не ворухнулася.
— Ти чув мою відповідь. Йди.
Молодший жрець м’яко підштовхнув посланця до виходу, вклонився Тієлігові і зачинив двері, залишаючи верховного наодинці з думками та недопитим чаєм.
Почалося.
Ця була такою невчасною — тут і зараз. Але мало колись статися, чи не так?
Він допив чай, відставив піалу і почав збиратися: посох, нараг із ножами, кілька мішечків чаю, бальзами усілякі… Мудрий живе довго, наживає — небагато. Тому, до речі, і живе довго.
Тієліг востаннє оглянув келію. Наче все потрібне взяв. Справи, ймовірно, вимагатимуть від нього тривалої присутності у палаці. Руалнір-бо просив приглянути за сином. А судячи з виразу обличчя скорохода, приглядати за Талігхілом доведеться. І дуже уважно.
ДЕНЬ П’ЯТИЙ
— А що далі? — з обуренням запитав хтось. Схоже, Карна.
— Пані, — докірливо мовив Мугід. — Кому, як не вам, історику, це знати?
— Але у літописах немає згадок про верховного жерця Ув-Дайгрейса, Тієліга. І про багато інших речей — теж.
— Так, — погодився старий. — Про все це ви дізнаєтеся свого часу. Однак я хотів, аби ми пообідали перш ніж продовжити.
Дівчина трохи заспокоїлася. Всі почали неохоче підніматися з крісел та виходити з кімнатки. Мене — здається, це стало дурною звичкою! — вхопив за рукав Данкен і змусив відокремитись від інших.
— Ходімте прогуляємося, — запропонував він. — Звичайно, це позбавить нас обіду, зате я покажу вам дещо варте уваги.
— Сподіваюся, не раритет із місцевої бібліотеки?
— Ні, — посміхнувся журналіст. — Зовсім ні. Тобто, певна річ, можу і раритет показати, їх тут декілька, але, гадаю, вам буде цікавіше дізнатися, що спричинило нічний гамір.
— Данкене, ви схильні применшувати, — зауважив я. — …Йти хоч недалеко?
— Аж нагору. Та інакше показати це, не привертаючи уваги решти, буде важкувато.
— Вважаєте, відмовившись від обіду, ми не привернемо уваги?
— Ні, якщо коли повернемося у кімнатку оповідей, ви розхвалюватимете раритети.
— …яких я й бачити не бачив.
— Що-небудь вигадаєте, — недбало кинув Данкен. — Вони, певно, їх також не бачили.
Підійматись довелося довго. Я упрів та захекався, хоча й журналіст виглядав не найкраще. Нарешті сходи закінчилися, впершись у вузькі високі двері. Данкен безцеремонно штовхнув стулку — і вдарила хвиля шпаркого холодного повітря.
— Ну і чим же ви збираєтеся порадувати, га? — запитав я, мружачись від яскравого сонячного світла. — Місцевими краєвидами вам навряд чи вдасться мене вразити.
— Й гадки не мав, — хмикнув Данкен. — Ви надто нечутлива та обмежена людина, аби вражати вас краєвидами. Погляньте-но краще туди, — він безстрашно перехилився через кам’яний парапет і тицьнув пальцем униз.
Мені такий геройський вчинок дався набагато важче. Тобто не пальцем тицяти, а перехилятися через парапет.
Якісь дурні думки в голову лізуть, несвоєчасні. Особливо якщо врахувати…
Я відсахнувся, відмовляючись вірити власним очам. Потім закинув голову догори: над нами стримів односхилий дах, прикріплений одним краєм просто до скелі, до якої тулилася «Вежа». Між майданчиком, на якому ми стояли, та іншим, зовнішнім краєм даху, простягнулись кам’яні смуги зі щілинами для бійниць. З однієї такої бійниці визирав назовні Данкен, я дивився з іншої. У цій величезній порожнині, під дахом, висіли велетенські нечищені дзвони. Товкачиків не було… — наче язики вирвали.
Але це я вже звертав увагу на дрібниці, відволікався від основного. Боявся подумати. Бо найзначніша «дрібниця» лежала на майданчику перед входом до «Останньої вежі» — величезний валун, котрий невідомо як там опинився. Тобто, відомо, що звалився він звідкись згори — тому й була гуркотнеча вночі. Але як звалився, і що спричинило до цього?..
Утім, навіть це зараз було не важливо. А важливо те, що ми були замкнені у клятій «Вежі». Мій план розпадався, наче порохнявий пліт у могутньому річковому потоці, розпадався та потопав.
А як було гарно продумано: розіграти істерику, від’їхати раніше, ніж усі! Ще б гроші зберіг. Головне, що я майже про все, про що можна було, дізнався. Лишилося тільки піти, не затримуючись до фінальних сцен. Бо всі попередні колеги мої залишалися до закінчення оповідей — і завжди поверталися ні з чим. Якщо взагалі поверталися…