Схоже, і я можу розділити їхню непривабливу долю.
Але про все це поміркую згодом, а зараз варто було б спуститися вниз, аби не пропустити черговий сеанс.
І ми почали спускатися.
— Мугід знає? — поцікавився я. Безглузде запитання. Звичайно, знає. Ось тільки яких уживатиме заходів?
Журналіст підтвердив:
— Авжеж. Сьогодні вночі, коли він усіх розігнав по кімнатах, я подумав про щось подібне тому, що ми побачили. Тож вирішив піти подивитися. Спочатку визирнув зі свого вікна, але звідти майданчика не видно. Довелося підійматися нагору. Я б міг спробувати відкрити двері на першому поверсі, але… Там був Мугід, тому я не наважився… Так я побачив те, що показав вам — було темно, але якраз на той час з-за хмар вийшов місяць. Я вирішив спускатися; до сходів — а там стоїть старий. Не повірите, але відчув себе хлопчиськом, котрий нашкодив, а його застукали на місці злочину і тепер мусять дати різок… або й гірше. А він тільки сказав — тихо так, владно: «Йдіть спати», — і посунувся вбік. Мене пропускав. Я й припустив униз. А він, напевно, піднімався не для того, щоб мене у ліжко відправити. Виходить, знає.
…Спустилися ми швидше, ніж піднімалися. Та коли прийшли, виявилося, що на першому поверсі ще (чи вже?!) нікого немає. Я вирішив був зазирнути до кімнатки, аж раптом на сходах пролунали голоси і вся кумпанія, задоволена, бо сита, приєдналася до нас.
Утім, де тільки на перший погляд здалося, що вони задоволені. Потім я придивився уважніше і зрозумів: помилився. Вони були перелякані — просто надто старанно приховували де за фальшивими посмішками. Лише довготелесий парубок в окулярах дивився на світ розгублено та кривив кутики вуст. Лише неприродно голосно сміялася Карна. Лише…
Мугід помітив нас та вимовив рівним голосом, наче обговорював меню на вечерю:
— Гадаю, новину, яку я повідомив вам, шановне панство, повторювати для панів Нулкера та Данкена немає сенсу. Ви ж були нагорі й бачили все на власні очі, чи не так, пане журналісте?
Той уклонився, блазнюючи:
— Як і ви, вельмиповажний оповідачу. Але якщо поділитеся зі мною міркуваннями з приводу того, що ми робитимемо, аби вибратися звідси — що ви робитимете — буду дуже вдячний.
— Підемо у кімнату, там розповім.
Я наблизився до Карни і стиснув її холодні пальці:
— Не турбуйтеся, все буде гаразд.
Вона кивнула і спробувала посміхнутися, але усмішка була вимученою.
— Звичайно, все буде гаразд. Я не турбуюся.
Дівчина змовкла, хоча відчувалося: сказала не все, що хотіла.
Мугід опустився на трон і заговорив рівним незворушним голосом:
— Пан Данкен цікавиться, яких заходів ми вживатимемо, аби вибратися з «Вежі». Яких заходів я вживатиму. Так от, панове, — жодних.
Дружина Валхіра голосно зойкнула. Довготелесий парубок напружено засопів і поправив окуляри, котрі сповзли на ніс. Генерал у відставці підвівся зі свого місця й відкрив рота…
— Заспокойтеся, панове, — провадив далі Мугід. — Дайте договорити.
Дочекався, доки генерал сяде, і продовжив.
— Отже, я не робитиму анічогісінько, аби вибратися з «Вежі». У нас попереду ще декілька днів з оповідями. За цей час сюди приїдуть рятівники, камінь заберуть, і ви, живі та неушкоджені, залишите готель. Харчів достатньо, отож не турбуйтеся — від голоду чи від спраги не помремо.
— Чудово! — вигукнув Данкен. — Чудово! А як сюди дістануться рятівники?
— Так, як дістався автобус, котрий відвіз пані Селлу. У мене є невеличкий радіопередавач, пане журналісте.
— То вже завтра тут будуть люди і вхід розчистять? — наполягав Данкен.
— Я б не розраховував на завтра. Скажімо: завтра-післязавтра.
Журналіст задоволено кивнув та відкинувся на спинку крісла.
— Чи можу я розпочати оповідь? — запитав Мугід. Ніхто не заперечував.
ОПОВІДЬ СЬОМА
Біля південної брами Гардгена було людно, у повітрі клубочилася густа пилюка. А ще тут було спекотно. Варта, вдягнена у кольчуги та шоломи, сходила потом і заздрісно дивилася на перехожих. Ті могли дозволити собі оголитися до пояса або ж залишити лише пов’язку на стегнах — з простолюдина ніхто не спитає. А їм, охоронцям, доводилося вистоювати цілий день у обладунках — гірше, ніж тортури в камері смертників. Раніше вартові могли дозволити собі незначні порушення статуту і заступали на варту без кольчуг та шоломів. Але два дні тому ситуація змінилася: тепер на будь-кого, хто ризикнув би заступити на варту без повного обладунку, чекало жорстоке покарання батогами. Отож доводилося мовчки зносити витончені знущання керівництва та сушити голову над тим, що ж спричинило до таких жорстокостей. (Чутки про війну з Хуміндаром поки що не просочилися за межі палацу — Армахог потурбувався).