Крізь горлянку відкритої брами до Гардгена брудним потоком вливалися подорожні. Здебільшого це були селяни околишніх поселень, які везли на ринок товари; значно рідше зустрічалися купці або вельможі. Але найдивовижнішим було те, що за останні два дні — якраз відтоді, як накази начальства стали несподівано суворими — до міста почали сходитися Вільні Клинки. По одному, по двоє-троє вони заходили через південну браму, влучно кидали сторожі монетку, сплачуючи прохід, і запитували, де знаходиться «Благословення Ув-Дайгрейса». Поки що їх було мало, але розумні люди підозрювали: це тільки поки що.
На жаль, серед перехожих все частіше траплялися жебраки, не здатні сплатити мито. Таких доводилося відганяти геть, хоча найспритніші пробиралися у місто.
Один із вартових, вузькоокий, з борідкою клинцем, штовхнув іншого під ребро:
— Знов.
До брами наближалися, хитаючись, троє подорожніх. Їхній одяг давненько перетворився у безформне та безбарвне лахміття. Один із харпаків притискав до запалих, наче продавлених грудей невеличку торбинку, від якої розходився сморід, якого не ладен був перебити навіть специфічний аромат жебракового одягу.
Вузькоокий вартовий прогарчав щось нерозбірливе та потягнувся за галябардою:
— Стоят-ти!!! Я сказав, стоят-ти, вир-родки!
Вкрита пилюкою колона, що поступово втягувалася у казанок міста, здригнулася, але втямивши, що звертаються не до неї, продовжувала просування. Три торботряси зупинилися і покірно чекали, доки до них підійдуть.
Вартовий задер догори борідку й попрямував до жебраків, недбало перекидаючи з руки в руку галябарду. Чи від того, що вона була важкуватою, чи через спеку та слизькі пальці, галябарда вислизнула з рук воїтеля і ледь не відтяла йому півстопи. Вартовий крякнув, підняв зброю і злісно подивився на заброд, котрі стали мимовільними свідками конфузу.
— Хто такі? Що треба в столиці?
Один із жебраків заговорив, і голос його виявився неочікувано владним та гучним:
— Нам необхідно бачити Армахога або самого Пресвітлого. У нас дуже важливі відомості.
Хтось із перехожих, почувши ці слова, реготнув, уявляючи, які важливі справи можуть бути у заблуд до старегха або принца.
Вартовий почервонів, вирячив очі та прогарчав:
— Ану геть, мер-рзото! Хутко!
— Ти надто багато собі дозволяєш, — заявив халамидник, викликавши у натовпу ще більше захоплення. Деякі навіть почали зупинятися, аби помилуватися винятковою картиною: жебрак вичитує вартовому.
— Ти ризикуєш…
— Мовчати!!! — обірвав вартовий. — Це ти ризикуєш — не дожити до…
У цю мить троє торботрясів, наче за сигналом, схопилися з місця і, безцеремонно пхнувши охоронця, вгвинтилися у натовп. Галябарда знову впала надто близько до ніг вартового, і той заревів, наче бегемот, який під час сезону парування побачив самицю.
Товариші ображеного кинулися ловити зухвальців, але не встигли: обвішаним обладунками важко демонструвати рекорди з бігу. Та й штовхатися вуличками Гардгена, залишивши варту напризволяще… Тут справа могла скінчитися більше, ніж просто батогами.
Халамидники ж пробігли кілька кварталів, не зупиняючись, і тільки остаточно впевнившись, що переслідувачів немає, віддихалися. Той, що з продавленими грудьми, як і раніше, притискав до серця смердючу торбинку — дбайливо й водночас з огидою.
Відсапавшись, халамидники вирушили до палацу. Певно, вони не збрехали вартовому, коли казали, що саме їм треба в столиці.
Біля зовнішніх мурів, що оточували палац, садок та комплекс надвірних споруд, харпаків зупинили. Вартові тут також були не в гарному гуморі, бо, як і сторожа біля зовнішньої брами, ходили в повних обладунках. Але ці хоч не були настільки тупі, аби не второпати: якщо троє жебраків прагнуть вдертися до палацу, то у них є для цього привід. Молодшого з караулу, як заведено, послали до сотника, аби той вирішив, що робити з «гостями». Але біля воріт гонець наткнувся на Армахога, який, почувши в чому річ, вирішив розібратися з халамидниками особисто.
Старегх підійшов до брами; жебрак з продавленими грудьми раптово скрикнув. Сторожа загрозливо насунулася на торботрясів, але Армахог зупинив її різким помахом руки.