Выбрать главу

(свого сина)

Талігхіла.

Нечутно ступаючи килимовою доріжкою, Пресвітлий наблизився до трону на встановлену традиціями відстань. Тепер черга жерців.

Вашук — немолода людина, низького зросту, з сивиною на голові та в бороді і з незвичайно світлими блакитними очима — зробив крок уперед та виголосив речитативом першу дхору:

— До нас прийшов ти володарювати, пил влади ляже скоро на плечах. Та спершу мусиш ти нам відказати, що є усякий скарб?

Дхори писалися так, аби майбутньому правителеві не треба було сушити голови та пригадувати відповідь.

— То тільки прах.

Крок до Пресвітлого зробив Тієліг:

— Був Хреган гідний Дару. А сьогодні ти — претендент на старовинний трон. Яви нам доказ — і тоді ми згодні тебе прийняти. Маєш Дар?

Цю дхору верховний жрець Бога Війни писав спеціально для Талігхіла.

— Так. Сон.

Тепер — найскладніше. Пресвітлий сподівався, що не забуде слів, які мусить виголосити.

— Пророчі сни — ось вам моє тавро. Це доказ мій: я — обраний Богами; гадаю, не на зло, а на добро. Визнаєте?

Обидва верховних жерця схилили голови, а потім уся зала, наче один велетень, прогула:

— Так! Правитимеш нами!

Талігхіл велично підійшов до трону і сів під гучні оплески присутніх.

— Клянуся вам, що правитиму мудро, не кланятимусь долі та грошам. Себе сповна віддати людям я обіцяю вам.

Тієліг та Вашук голосно проказали:

— Хай буде так!

На цьому церемонія скінчилась, і правитель Талігхіл залишив залу. Він вийшов у внутрішній дворик та зупинився, чекаючи Тієліга та Вашука.

— Ну що, — запитав, — усе як слід?

— Так, Пресвітлий, — підтвердив Тієліг. — Закон дотримано, отож ніхто не матиме підстав сумніватись у вашому праві на престол.

— Чудово. Тепер — виступ перед народом, та займемося нагальнішими справами.

— Часу обмаль, — погодився Вашук. — Зараз хвилина вартує більше, ніж іноді рік.

— Я боявся почути від тебе щось подібне, — пробурчав Талігхіл. — Добре, ходімо.

Він попрямував до виходу. Охоронці миттєво утворили навколо щільне кільце і утримували, доки не прийшли на головну площу міста.

Жерці, опинившись трохи позаду процесії, перезирнулися, і Тієліг розвів руками:

— Деякі намагаються жартувати, коли смерть заглядає їм в обличчя. Талігхіл з таких. Але це не означає, що він нездатен тверезо оцінити ситуацію.

— Здається, ти знаєш про нього дуже багато, — всміхнувся Вашук.

— Що поробиш? Руалнір просив доглянути за ним.

— А якби не попросив?

— Але ж попросив, — знизав плечима Тієліг. — Навіщо думати про те, чого не сталося? Краще як слід поміркувати над тим, що може статися. І підготуватися до цього.

— Якщо можливо, — уточнив Вашук.

— Звісно.

Процесія підійшла до головної площі Гардгена, і Талігхіл, у супроводі охоронців, піднявся на поміст, з якого зазвичай виголошувалися важливі новини. Навколо вже бурхав незвично мовчазний натовп; серед простого люду виблискували обладунки вартових. Тієліг та Вашук приєдналися до Талігхіл а і стали обабіч.

Пресвітлий підніс до небес правицю, вимагаючи тиші, і натовп, здавалося, перестав дихати.

— Мешканці Гардгена! Як і ви, я охоплений тугою за правителем, котрий пішов від нас, за моїм батьком — великим Руалніром. Він правив мудро, і тінь війни не заступала сонця над нами. До останніх днів так було, але Хуміндар, куди правитель їздив із місією миру, підступно знищив усіх послів та оголосив нам війну. Важкої днини я приймаю трон та титул ашедгунського правителя. Обіцяю, що доки битиметься серце, я не припиню помсти хумінам за смерть батька. Чоловіки, прийшов час взятися за мечі! Потрібно захистити ваших дітей та жінок від ворожої навали. Ашедгунці ніколи не були рабами — не станьмо ними й зараз!

Натовп заревів, сотні людей у нападі гніву здійняли до неба руки.

Серед загального гамору слова Тієліга міг розібрати лише Пресвітлий:

— Чудова промова! Тепер час іти.

— Саме це я й збирався зробити.