— Скільки? — незворушно запитав Пресвітлий. — Як довго вони муситимуть битися?
— Доки зможуть. Не знаю, скільки мине часу, як швидко хумінські розвідники відшукають обхідні стежки. Тоді частина ворожого війська зайде з тилу та вдарить по вежах з двох сторін. Не виключено, що знайдуть і входи — ті, що у долині Ханху. У будь-якому разі смерть наших — неминуча.
Талігхіл замислився. Ситуація, описана старегхом, видавалася йому чимось знайомою.
— Гаразд, — мовив Пресвітлий, — я поміркую над цим. Тепер давайте перейдемо до інших питань. Перше: скільки харчів та зброї ми можемо перевезти у вежі Кріни? Друге: що робити з Братством Вільних Клинків?
Армахог сів у крісло перед своїми картами і почав розгладжувати їх тремтячими пальцями. Він майже не слухав, що казав Харлін стосовно грошей, необхідних, аби закупити «харчі та зброю».
Тесса… Як несподівано — це так на неї схоже! Заявитися безпосередньо до Пресвітлого й говорити від імені цих найманців.
Армахог ніколи не сприймав членів Братства — на це були причини. Його найкраща учениця
(та що приховувати, більше, ніж просто учениця)
пішла колись, віддала перевагу не йому, а Братству. Він розумів і частково виправдовував її вчинок, але «професіонали» Тесси для старегха назавжди залишилися найманцями.
Колись він сподівався, що вона повернеться. Тепер… тепер у Армахога була дружина, дорослі син та донька. Він не руйнуватиме сім’ю заради
(справжнього кохання?)
того, що було давно, у напівзабутому минулому. Ми змінилися за ці роки. Безглуздо сподіватися повернути те, що минуло. Це був її вибір — і мій також.
Харлін обіцяв правителю негайно віддати розпорядження про доставку до веж усього необхідного для тривалої облоги. Талігхіл кивав.
На що він сподівається? На що ми всі сподіваємося? На диво? Боги давно покинули нас. Навіть «професіонали» Тесси не врятують становища; єдине, на що вони здатні — відстрочити загибель. Тесса!.. Вона, напевно, забажає виїхати у вежі. Талігхіл відішле найманців туди, а вона… вона не залишиться осторонь. Що робити?! Я не можу допустити, щоб… Я…
Він відсунув карти й уп’явся очима в полум’я лампи, що висіла навпроти.
А що я можу?
— …храм допоможе, — говорив Тієліг. — Нам зараз нелегко, та дещо…
— Я не забуду цього, — пообіцяв Талігхіл. — Гаразд, питання з харчами вирішено. Зі зброєю все зрозуміло. Що з Братством?
— Мені здається, Пресвітлий, ніхто не сумнівається: вони нам потрібні, — Армахог не впізнав свого голосу — той став крихким, наче весняна крига.
— Правильно, — погодився правитель. — Питання в ціні.
— Доведеться прийняти їхні умови, якою б не була ціна, — зітхнув Харлін. — Я не воїн, але бачу: у майбутній кампанії кожен меч буде на рахунку. А Вільні Клинки — це Вільні Клинки.
— Безумовно, — Талігхіл повернувся до старегха. — Це я перекладаю на ваші плечі, Армахоже. Займіться членами Братства, укладіть домовленість… їхній ватажок — ваша знайома, тож вам буде легше знайти спільну мову.
— Як накаже Пресвітлий, — уклонився старегх.
— Здається, все, — підсумував правитель. — У кожного достатньо невідкладних справ, не буду вас затримувати. Зустрінемося ввечері, панове, та обговоримо, хто що встиг владнати.
Засовалися крісла — стурбовані можновладці залишали залу нарад.
— До речі… Армахоже… — мовив у спину старегхові Талігхіл. — Залиштеся, мені потрібно переговорити з вами.
Рудоволосий воєначальник мовчки став біля спинки крісла, очікуючи, доки всі вийдуть і правитель пояснить суть справи.
— Ось що, — Пресвітлий вибрався з-за підкови стола й уважно подивився на карту на стіні. — Здається, я знайшов вихід.
Армахог увічливо чекав продовження.
— Отож, проблема в нестачі часу — або сил. Нам потрібно і те, й інше. Думаю, ми можемо це отримати. Вихід є. Час ми виграємо лише затримавши супротивника в ущелині Кріна…
— Даруйте, що перебиваю вас, Пресвітлий, але щойно я зрозумів — існує ще один спосіб.
— Який саме?
— Перемовини, — пояснив Армахог. — Ми можемо вислати до хумінадрських воєначальників парламентарів, яким буде наказано якомога довше вести перемовини… Хоча часу, який ми виграємо таким чином, все одно буде недостатньо для мобілізації армії.
— У тім-то й річ! Звичайно, відмовлятися від цього варіанта ми не будемо. Але… Ось що я пропоную. Все одно нам доведеться зустріти хумінів у Кріні — скільки б не затримувало їх посольство. Сили, які ми можемо відрядити у вежі, здатні дати фору в часі — але після цього вони будуть потрібні нам тут. Висновок напрошується один: коли хуміни знайдуть гірські стежки та почнуть обходити ущелину з флангів, ми виведемо більшу частину воїнів з веж, залишимо там тільки мінімальний склад, щоб ввести ворога в оману щодо реальної кількості військ у Кріні. Так виграємо час та збережемо більшу частину сил.