— Наскільки я зрозумів, — похмуро мовив Армахог, — частина воїнів невідворотно загине в тих вежах. Але ніхто не захоче добровільно вмирати заради жодних ідеалів. Якщо вам здається інакше, благаю, позбудьтеся ілюзій, доки не пізно!
— Дивно чути від вас такі слова, старегху. Здається, ви перебільшуєте.
— Звичайно, перебільшую, — спокійно вимовив Армахог. — Дехто погодиться померти заради того, аби інші виграли війну. Зрештою, йдеться про їхню батьківщину. Але… Існує дрібничка, яка все псує. Ті, кого ви оберете в жертви, у душі будуть ображено запитувати: чому саме я? Зауважте: впродовж певного, як ми розраховуємо, — досить тривалого часу, — «смертники» та «несмертники» знаходитимуться поряд. Єдине почуття, що виникне у них, — ненависть одне до одного. До визначеного часу вони просто перегризуть горлянки своїм сусідам, але не випустять їх із веж.
— Слушна думка, — визнав Талігхіл. — Якщо чесно, я чекав подібних слів. Але зазделегідь не хотів говорити про іншу можливість.
— Хіба вона існує?
— Так, — Пресвітлий потер перенісся і на мить закрив очі. Він неймовірно стомився — і від церемоній, і від розмов. Від розмов — особливо. — Існує, — мовив нарешті. — Нічого не казати тим, кого ми оберемо, аби прикрити відхід основної частини військ. Себто, не казати не тільки на початку бойових дій у Кріні — це зрозуміло і новачкові: солдатові не слід повідомляти зайве. Але не говорити навіть під час відступу тих, кому судитиметься залишити ущелину живими, аби надалі воювати за Ашедгун. Вивести основні війська з веж потай від приречених.
— Жорстоко.
— Жорстокість виправдана необхідністю, — правитель сплів пальці у замок і вперся в нього підборіддям. — Мені не подобається ця ідея, але іншого виходу не бачу.
Армахог кахикнув:
— Я, зізнатися, також. Та…
— Давайте поки відкладемо суперечки, — попросив Пресвітлий. — Незабаром вечір, усі зійдуться, я розберуся з ними, потім вислухаю ваші заперечення. Іншим казати поки нічого не будемо.
Він зітхнув і знов потер перенісся.
— Йдіть, Армахоже. Йдіть.
Старегх уклонився Пресвітлому й вийшов. Двері гучно брязнули, у залі запанувала тиша. Вона нечутно підійшла до Талігхіла, присіла поруч, пригорнула та поцілувала у лоба — так цілувала мати, коли він, нагулявшись за день, починав куняти за вечерею. Правитель хотів підвестися і йти до покоїв, щоб виспатися перед вечірнього нарадою, але…
Не помітив, як заснув.
(зміщення — вогняна китиця, яка залишає на очах жовтогарячо-золотаву стрічку)
Тесса вийшла з палацової брами і зупинилася на мить, роззираючись.
Вечоріло. Сонце ще не впало блискучим мідяком за горизонт, але через високі будинки, що виросли обабіч вулиці, світло майже не проникало сюди. Було не дуже людно: квапилися додому лоточники, що трохи затрималися, та на перехресті гугнявив сліпий жебрак. У стічній канаві длубалася курка. Як вона опинилася у такому місці одна-однісінька, і чому ніхто не поспішає познайомити її зі своїм казаном?
Тесса попрямувала до «Благословення Ув-Дайгрейса». Його клієнтами зазвичай були воїни, звідси і назва. Зараз гостинний двір був заповнений Вільними Клинками, які приїхали до столиці найнятися на службу до правителя.
Войовниця підійшла до «Благословення» задвірками, зупинилася біля невисокого кам’яного паркану і постукала у хвіртку. Відчинив худорлявий підліток, він шанобливо вклонився Тессі і пропустив її усередину. Визирнувши на вулицю, огледівся і лише тоді зачинив.
На задньому дворі «Благословення» було порожньо; з вулиці, на яку виходив фасад, долинали звуки гулянки: п’яні вигуки, музика, хриплий сміх. У кількох вікнах горіло тьмяне світло, решта темніла квадратними ґудзиками.
Тесса пройшла вузьким коридорчиком і піднялася до себе у місцинку. Їй вдалося відвоювати досить непогану кімнатку на третьому поверсі — непогану, якщо враховувати, що попит на житло різко зріс.
Тут войовниця зняла лук, відстібнула піхви і втомлено впала на ліжко. Деякий час вона лежала у напівтемряві, дивлячись широко розплющеними очима в стелю. Потім знехотя підвелася, вийшла з кімнати і спустилася до зали.