Талігхіл позіхнув і всоте подумав, що непогано було б чимось зайнятися. Але чим?! Читати тексти старовинних сувоїв? Насолоджуватися черговою наложницею? Черевугодничати? Чи вирушити в таку спеку на прогулянку? Скажімо, до мисливського будиночка в горах?
Остання думка видалася йому слушною: потрібно ж вибачитися перед Домабом? Потрібно. Та вибачень замало, до них варто додати якийсь подарунок. Він не уявляв собі, що це має бути, але для того й існує ринок у столиці (до якої від садиби не так уже й далеко). Тож так і зробимо.
Незабаром у супроводі двох принцевих охоронців та кількох носіїв паланкін із Талігхілом вирушив до Гардгена. Деякий час принц розмірковував, що ж подарувати Домабові, але так нічого й не придумав. Плавне похитування заколисало, і він заснув.
— Вставайте, Пресвітлий. Уже Гардген, — тихий настійливий голос Джергіла вирвав із глибин сну. Охоронець відгорнув фіранку і легенько тряс Талігхіла за плече, аби той прокинувся. Крізь отвір у паланкін проникли яскраве світло і далекий рівний гул міських вулиць.
— Пресвітлий, — повторив Джергіл. — Ми під стінами столиці. Куди далі?
— На ринок, — сонно пробурмотів Талігхіл. — І опусти, нарешті, цю кляту фіранку, бо осліпну!
— Слухаю, — охоронець зник, а заколисливе похитування поновилося, хоча принц уже не хотів спати. Він потер очі, вмостився зручніше і спробував згадати сон, від якого його відірвав Джергіл. Чорні пелюстки, що прилипли до мештів. Чорні пелюстки — наче попіл.
Більше нічого пригадати не вдалося. Чи звернутися до тлумача снів? Утім, він, як завжди, почне теревенити про знамення й богів, та врешті-решт так нічого і не скаже. От і звався б знаменувачем, а не тлумачем снів. До того ж, досить важко людині, яка не вірить у богів, вислуховувати подібне. Навіть якщо ти сам — Пресвітлий, і дар твій — віщі сни. Зрештою, збуваються вони не так уже й часто! У будь-якому разі, цьому можна знайти цілком розумне пояснення. А сьогодні й геть сміхота — якісь пелюстки. І це — віщий сон?!
Поки Талігхіл намагався переконати себе, носії з паланкіном дісталися ринку Той займав досить велику частину столиці і простягався на кілька десятків кварталів — найгомінкіших та найнебезпечніших. Або, якщо хочете, найпривабливіших та найтаємніших. Однак, безумовно, найнесподіваніших. Там можна було купити все, що здатна уявити собі людина: від перламутрового ґудзика до каравану верблюдів, від дрібки пахощів з пилку кривавої лілії до пучечка моркви, від… Словом, там можна придбати все. Ринок відвідували і найбідніші мешканці столиці, і Пресвітлі; там збиралися торговці з усіх усюд; укладались угоди на один гріш і на цілу маєтність. Це було місто в місті, зі своїми неписаними законами, своєю таємною владою та її охоронцями. Були навіть спеціальні провідники. З їхньою допомогою покупець міг знайти потрібну річ лише за півдня, замість того, щоб витратити на її пошуки кілька діб. Звісно, працювали провідники не безкоштовно, однак зацікавлені сторони залишалися задоволеними співпрацею.
До принцового паланкіна підбіг маленький моторний чоловічок з дрібними полохливими очицями та довжелезним носом.
— Чого панове бажають? — поцікавився він запопадливим тоном. — Коктар знає ринок краще за будь-кого іншого і ладен допомогти в пошуках потрібних товарів — за символічну платню.
— Нехай проведе до статуеток, — звелів охоронцеві Талігхіл. Він іще не був упевнений в тому, що саме збирається подарувати Домабові, аби затерти провину перед ним, та для початку статуетки здавалися нічим не гіршими за будь-що інше.
Коктар уклонився так, що його довге волосся ледь не торкнулося бруківки:
— Які бажає оглянути ясновельможний пан? Зі слонової кістки чи вирізьблені з дерева? З прихованими сюрпризами чи без? Серйозні чи потішні, чи, можливо, сороміцькі? Яких розмірів? Або…
— На твій смак, — урвав Талігхіл.
— Прошу за мною, панове, — проторохтів провідник.
Він урізався в натовп, пронизливо вигукуючи: «Дорогу! Бережись! Дайте дорогу!»
Принц відсторонено оглядав, як людське море розступається перед паланкіном. Чорні пелюстки на мештах. Що це могло означати? Сон не давав йому спокою. Якби хоч пригадати докладніше! Талігхіл напружував пам’ять, та за винятком окремих, незрозумілих фрагментів нічого не пригадувалось. Але ж не вірю я в усе це насправді!?
Коктар тим часом упевнено просувався до лише йому відомої мети. Незабаром зупинився біля невеличкої крамниці. Над дверима бадьоро виблискувала вивіска «Статуетки божественні, людські та звірині — зі слонової кістки».